— Нельсоне, — цикнув Бенні.
Хакі тепер слідкував за Нельсоном. Я стояв біля кабінки, тримаючи пальто Донни. Ноги мене не слухали.
Нельсон підвищив голос:
— Підеш звідси з цим козлом, даси йому лизати свої булки — вам обом доведеться мати справу зі мною.
Ми відійшли від кабінки. Люди дивилися.
— Нельсон щойно з літака з В’єтнаму, — було чути голос Бенні. — Ми цілий день пили. Це був довжелезний день. Але з нами все буде гаразд, Хакі.
Нельсон щось кричав крізь музику:
— Вам нічого хорошого не світить! Вам нічого не допоможе!
Я чув його крики, а потім вони стихли. Музика затихла й залунала знову. Ми не озиралися. Ми йшли далі. Вийшли на тротуар.
Я відчинив їй двері. Ми поїхали назад до лікарні. Донна вже не тулилася до мене. Закурила цигарку, проте сиділа мовчки.
Я намагався щось сказати. Сказав:
— Слухай, Донно, не засмучуйся через це. Мені шкода, що так трапилося.
— Мені не завадили б ці гроші, — сказала Донна. — Ось про що я думаю.
Я їхав далі, не озираючись на неї.
— Це правда, — сказала вона. — Мені вони були б не зайві, — вона похитала головою. — Не знаю, — вона опустила підборіддя і заплакала.
— Не плач, — сказав я.
— Я не піду на роботу завтра, чи це вже сьогодні, коли там будильник продзвенить, — сказала вона. — Я не піду. Переїду звідси. Те, що там сталося, — це знак.
Вона натиснула на прикурювач і почекала, коли той вискочить.
Я під’їхав до своєї машини й заглушив двигун. Зазирнув у дзеркало заднього виду, у глибині душі очікуючи побачити, як старий «крайслер» паркується позаду із Нельсоном на передньому сидінні. Я потримав руки на кермі, потім опустив на коліна. Мені не хотілося чіпати Донну. Тодішні обійми ввечері на кухні, поцілунки в «Іншому Бродвеї» — все це було позаду.
Я запитав:
— Що будеш робити?
Щоправда, мені було все одно. Хай би хоч померла там від інфаркту, мені було би начхати.
— Може, поїду в Портленд, — сказала вона. — У Портленді щось має бути. Зараз Портленд у всіх у голові. Один Портленд кругом. Портленд — це, Портленд — те. У Портленді все так, як і скрізь. Все одне й те саме.
— Донно, — сказав я, — мені вже треба їхати.
Я відчинив двері, щоби вийти з машини, і над головою загорілося світло.
— Заради Бога, вимкни ці лампочки!
Я вийшов якомога швидше.
— Добраніч, Донно, — сказав я.
Я пішов, а вона так і дивилася на спідометр. Я завів машину, ввімкнув фари. Перемкнувши передачу, дав газу.
Удома я налив скотч, ковтнув і відніс склянку у ванну. Почистив зуби. Відкрив аптечку. Петті щось крикнула зі спальні. Відчинила двері у ванну. Досі одягнена. Думаю, вона так і спала в одязі.
— Котра година? — крикнула вона. — Я проспала! Господи боже мій! Ти мене не розбудив, зараза!
Вона наче здичавіла. Стояла у дверях, повністю одягнена. Наче на роботу зібралася. Але не було ні валізки, ні вітамінів. Їй просто наснився якийсь жах — от і все. Вона трясла головою з боку в бік.
Цього вечора з мене було досить.
— Лягай спати, сонце. Я тут дещо шукаю, — сказав я.
Із аптечки дещо випало, покотилося в раковину.
— Де аспірин? — запитав я.
Я скинув іще кілька баночок. Мені було однаково. Все летіло вниз.
Обережно
Після безкінечних розмов, які його дружина Інес називала «аналізом ситуації», Ллойд переїхав із дому і почав жити окремо. У нього на останньому поверсі триповерхового будинку було дві кімнати і ванна. Стеля у кімнатах була різко нахилена, і сам він ходив кімнатами з нахиленою головою. Йому навіть доводилося нахилятися, щоб визирнути з вікна, з ліжка він теж вставав обережно. Ключів було два. Один відчиняв двері будинку. Відтак треба було піднятися сходами, які тягнулися будинком до квартири хазяйки. Далі він піднімався ще на один поверх, до себе, й відкривав замок другим ключем.
Якось опівдні Ллойд повертався додому з пакетом, у якому були три пляшки шампанського і трохи м’яса на обід. Він зупинився на поверсі хазяйки й зазирнув до неї у вітальню. Він побачив стареньку, та лежала на килимі на спині. Начебто спала. Раптом він подумав, а що, як вона померла? Але телевізор працював, тож він схилявся до думки, що вона спить. Ллойд не знав, як це розуміти. Він переклав пакет із однієї руки в іншу. Жінка прокашлялася, підсунула руку до себе і знову завмерла. Ллойд піднявся сходами вище й відчинив двері до себе. Пізніше, ближче до вечора, визираючи з вікна на кухні, він побачив стареньку на подвір’ї, в солом’яному капелюсі, руки в боки. Вона поливала братки з лієчки.