На кухні у нього був холодильник із морозилкою та плита. І холодильник, і плита були геть крихітні, втиснуті між раковиною та стіною. Йому доводилося дуже низько нахилятися, майже ставати навколішки, щоб дістати щось із холодильника. Та це було нестрашно: він все одно не тримав там нічого, крім фруктового соку, м’яса на обід і шампанського. На плиті було дві конфорки. Час від часу він нагрівав воду в каструлі й робив розчинну каву. А бувало, що й не пив кави. Забував чи просто не хотілося. Якось уранці він прокинувся й побіг їсти пончики з шампанським. Були часи, ще кілька років тому, коли він сміявся би з такого сніданку. Тепер у цьому не було нічого такого. Взагалі-то, він про це й не думав, поки не лягав у ліжко й не намагався пригадати, що робив удень, відколи прокинувся зранку. Спочатку не згадувалося нічого особливого. А потім у пам’яті виринало, як він їв пончики й пив шампанське.
Були часи, коли йому це здалося би трохи диким, навіть вартим того, щоби розповісти друзям. Та що більше він про це думав, то більше розумів: це не має значення. Він снідав пончиками і шампанським. То й що?
У цій халупі в нього був іще обідній стіл з табуретками, маленький диванчик, старе крісло й телевізор, який стояв на журнальному столику. Тут він не платив за електроенергію, це був навіть не його телевізор, тож іноді він залишав його ввімкненим на весь день і ніч. Просто робив трохи тихіше, коли показували щось нецікаве. Телефону він не мав, та йому й не треба було. Він просто не хотів. Була спальня із двоспальним ліжком, тумбочка, комод і ванна.
Одного разу Інес прийшла в гості, об одинадцятій ранку. Він жив тут уже два тижні й постійно думав, чи не збирається вона заскочити. Він намагався щось зробити зі своїм алкоголізмом і був тільки радий пожити сам. Він чітко розумів: бути на самоті — це те, що йому потрібно найбільше. У той день, коли вона прийшла, він сидів на дивані в піжамі й бив себе кулаком по голові справа. За мить до чергового удару він почув, як унизу на сходах хтось говорить. Він упізнав голос дружини. Звук був нерозбірливий, ніби десь далеко шумів цілий натовп людей, але він знав, що це Інес, і здогадувався, що прийшла вона не просто так. Він ударив себе по голові ще раз і встав на ноги.
Уранці Ллойд прокинувся і виявив, що вухо заклало сіркою. Він нічого чітко не чув і, здавалося, навіть утратив почуття рівноваги. Останню годину він просидів на дивані, відчайдушно гепаючи себе кулаком у вухо. Час від часу розминав вушний хрящ або смикав за мочку. Після цього щосили тицяв у вухо мізинцем і відкривав рот, імітуючи позіхання. Він перепробував усе, що міг придумати, і був за крок до відчаю. Голоси внизу стихли. Ллойд іще раз гарненько приклався кулаком до голови й допив келих шампанського. Він вимкнув телевізор, відніс келих у раковину. Взяв почату пляшку шампанського із сушарки й поніс у ванну, сховав за унітаз. І пішов відчиняти двері.
— Привіт, Ллойде, — сказала Інес. Вона не всміхалася.
Інес стояла за дверима у яскравій весняній сукні. Він такої раніше не бачив. У неї була полотняна сумочка із соняшниками, вишитими з боків. Сумочку він теж раніше не бачив.
— Не очікувала, що ти мене чув, — сказала вона. — Я думала, може, ти десь пішов. Але жінка внизу — як її звати? місіс Метьюз, — вона сказала, що ти маєш бути тут.
— Я чув, — сказав Ллойд. — Але дуже тихо, — він підтягнув піжаму й поправив волосся. — Насправді я в чудовій формі. Заходь.
— Уже одинадцята, — сказала вона. Ввійшла й зачинила за собою двері. Здавалося, вона його не почула. Можливо, так і було.
— Я знаю, котра година, — сказав він. — Я давно вже встав. Ще о восьмій. Подивився трохи ранкову передачу й новини. Тільки в мене тут така біда, що зараз дах поїде. Вухо заклало. Пам’ятаєш, як тоді було? Коли ми жили поблизу китайського ресторанчика. Малі ще знайшли бульдога, який утік із поводком. Довелося звертатися до лікаря, вуха промивати. Ти точно пам’ятаєш. Ти мене відвезла, ми хтозна-скільки чекали. Коротше, зараз те саме. А може, ще гірше. Тільки зараз я не можу поїхати до лікаря. У мене тут навіть лікаря свого немає. Зараз із глузду з’їду, Інес. Голову собі хочеться відрізати чи взагалі не знаю що зробити.
Він сів на одному кінці дивана, вона на іншому. Але диван був невеликий, і вони однаково сиділи близько одне до одного. Вони були так близько, що він міг простягнути руку і покласти їй на коліно. Але він цього не зробив. Вона оглянула кімнату й подивилась на нього. Ллойд знав, що він давно не голився і на голові був гармидер. Але Інес була його дружиною, вона й так знала все, що можна було про нього знати.
— Ти вже щось пробував? — запитала Інес. Вона відкрила сумочку й дістала цигарку. — Маю на увазі, що ти вже з цим робив?