— Що ти кажеш? — він повернувся до неї лівим боком. — Інес, клянуся тобі, я не перебільшую. Я вже просто не можу. Коли розмовляю, то таке відчуття, що говорю в бочці. У голові гуркотить. І взагалі майже нічого не чую. Коли ти говориш, мені здається, що ти говориш через якусь трубу.
— У тебе є вушні палички чи, може, олія? — запитала Інес.
— Сонечко, це серйозно, — сказав він. — Немає у мене вушних паличок, і олії немає. Ти жартуєш?
— Якби було трохи олії, я нагріла б її і заклала небагато у вухо. Мені таке мама колись робила, — сказала вона. — Може, воно там щось розм’якшить.
Він похитав головою. Здавалося, що в голові щось хлюпоче, якась рідина. Таке відчуття вже було, коли він пірнав на дно муніципального басейну й піднімався з повними вухами води. Та витрусити воду було нескладно. Все, що було потрібно, — це глибоко вдихнути, закрити рот і затиснути ніс. Тоді він надував щоки, нагнітаючи повітря в голову. У вухах щось хрускало, і кілька секунд він насолоджувався відчуттям води, що витікала з голови й капала на плечі. Після цього він вилазив із басейну.
Інес докурила й загасила цигарку.
— Ллойде, нам треба поговорити. Але, мабуть, доведеться вирішувати проблеми по черзі. Йди сядь на стілець. Не на той стілець — на кухні! Може, на світлі краще буде видно.
Він іще раз похитав головою. Потім пішов і сів на табуретку. Вона стала за ним. Провела пальцями по його волоссю. Потім відсунула волосся з вух. Він хотів узяти її за руку, але вона забрала.
— Яке вухо, кажеш? — запитала вона.
— Праве вухо, — відповів він. — Праве.
— По-перше, — сказала вона, — треба, щоб ти сидів і не смикався. Зараз знайду шпильку й паперову серветку. Спробую залізти туди. Може, щось і вдасться.
Його стривожило те, що шпилька може опинитися у нього у вусі. Він щось сказав про це.
— Що? — перепитала вона. — Я вже сама тебе не чую. Може, воно заразне.
— Коли я був малим, у школі, — сказав Ллойд, — у нас викладала вчителька з охорони здоров’я. Вона ще працювала медсестрою. Так-от, вона казала, що ніколи не можна пхати у вухо нічого, меншого за лікоть.
Він смутно запам’ятав плакат, на якому була зображена величезна діаграма вуха і складна система каналів, проходів та стінок.
— Ну, з такою проблемою твоя медсестра ніколи не стикалася, — сказала Інес. — У будь-якому разі потрібно щось робити. Спершу спробуємо це. Якщо це не спрацює, спробуємо щось інше. Це ж життя, так?
— Це фраза із прихованим змістом чи що? — запитав Ллойд.
— Я мала на увазі лише те, що сказала. А ти розумій як хочеш. У нас вільна країна, — сказала вона. — Дай я поки знайду все, що мені потрібно. Посидь трохи.
Вона порилася в сумочці, та не знайшла того, що шукала. Зрештою висипала все з сумки на диван.
— Немає шпильок, — зітхнула вона. — Чорт.
Але йому чулося так, ніби вона вимовляла слова з іншої кімнати. Швидше навіть, ніби він уявляв, як вона їх вимовляє. Колись давно їм здавалося, що вони вміють читати думки одне одного. Могли договорити одне за одного речення.
Вона взяла щипчики для нігтів, щось із ними зробила, й він побачив, як ця штука роздвоїлася в її руках, одна частина відділилася від іншої. Зі щипчиків тепер стирчала пилочка для нігтів. Було схоже, ніби вона тримає маленький кинджал.
— Ти збираєшся лізти цим мені у вухо? — запитав він.
— Може, в тебе є краща ідея, — сказала вона. — Або так, або я не знаю що. Може, у тебе десь завалявся олівець? Хочеш, я ним спробую? Чи, може, викруткою, — сказала вона і засміялася. — Не хвилюйся. Слухай, Ллойде, я тебе не покалічу. Я ж кажу, що буду обережною. Обмотаю кінчик серветкою. Все буде гаразд. Я обережно, кажу тобі. Ти посидь тут, а я принесу серветку. Зроблю тобі тампон.
Вона пішла у ванну. Якийсь час її не було. Він сидів на місці, на своїй табуретці. Думав про речі, які повинен їй сказати. Він хотів сказати, що обмежив себе у шампанському, і більше нічого. Хотів сказати, що і з шампанським теж себе контролює. Це було лише питання часу. Та коли вона повернулася на кухню, сказати він нічого не зміг. Не знав, із чого почати.
Проте вона однаково на нього не дивилася. Дістала цигарки з купи своїх речей на дивані. Підкурила і стала біля вікна, що виходило на вулицю. Вона щось казала, та він не розібрав слова. Коли вона договорила, Ллойд не став перепитувати. Що би там не було, він не хотів, щоби вона це повторювала. Інес загасила цигарку. Але не відходила від вікна. Вона висунулася назовні, кілька сантиметрів не дістаючи даху головою.