Ліпша частина дня була ще попереду. Він зайшов на кухню, нахилився до маленького холодильника й дістав свіжу пляшку шампанського. Обережно, як міг, відкоркував її, але пробка все одно святково бахнула. Він сполоснув келих від дитячої олії й налив шампанського. Сів із келихом на диван. Келих поставив на журнальний столик. І ноги туди закинув, поруч із шампанським. Він відкинувся назад. Але незабаром Ллойд іще більше розхвилювався щодо ночі — вона наближалася. Що, як, незважаючи на всі його зусилля, сірка раптом закладе інше вухо? Заплющивши очі, він похитав головою. Потім підвівся й пішов у спальню. Роздягнувся, вдягнув піжаму. І повернувся у вітальню. Він знову сів на диван, знову закинув ноги. Потягнувся, ввімкнув телевізор. Підкрутив гучність. Він розумів, що не зможе не хвилюватися про те, що буде, коли ляже спати. Доведеться навчитись із цим жити. Майже як із пончиками та шампанським. Нічого тут такого не було, якщо вдуматися. Він сьорбнув шампанського. Смак був дивний. Він провів язиком по губах і витер рота рукавом. На шампанському була жирна плівка.
Він відніс келих до раковини, вилив його. Взяв усю пляшку до вітальні й усівся на дивані зручніше. Пив із горла. Незвично було пити з пляшки, але й це теж не здалося йому надто дивним. Він подумав, що навіть заснути, сидячи на дивані посеред дня, — нічим не гірше, ніж годинами лежати на спині. Опустивши голову, він виглянув з вікна. Судячи з кута світла і тіней, які падали в кімнату, була майже третя година.
Звідки я телефоную
Ми із Джей Пі сидимо на ґанку в профілакторії Френка Мартіна. Як і решта гостей Френка Мартіна, Джей Пі передусім п’яниця. А ще сажотрус. Тут він уперше, і йому страшно. А я вже колись тут був. Що сказати? Повернувся. Справжнє ім’я Джей Пі — Джо Пенні, але він каже, щоб я звав його Джей Пі. Йому років тридцять. Молодший за мене. Не набагато, але молодший. Він розповідає, як обрав свою професію, і жестикулює під час розмови. Але руки в нього тремтять. Постійно.
— Раніше такого не було, — говорить він. Це про руки. Я кажу, що співчуваю. Кажу, що це мине. Правда. Тільки не зразу. Ми тут лише пару днів. Іще не очуняли. Джей Пі трясе, а в мене у плечі прострілює — мабуть, нерв. Іноді в шиї збоку теж. І рот на додачу пересихає. Ковтнути — і то важко. Я розумію, що от-от щось трапиться, намагаюся від цього втекти. Хочеться сховатися — ось чого мені хочеться. Просто заплющити очі, й нехай воно пройде повз, хай візьме когось іншого. А Джей Пі зачекає.
Учора вранці я бачив припадок. В одного мужика. Всі звуть його Малий. Високий товстун, електрик із Санта-Рози. Чув, що він тут майже два тижні — найскладніше позаду.
Він збирався додому за день-два, зустріти Новий рік перед телевізором зі своєю дружиною. Перед Новим роком Малий хотів гарячого шоколаду з печивом. Іще вчора вранці, коли він спустився на сніданок, із ним усе було гаразд. Малий крякав, показуючи товаришеві, як гукає качок, щоби сіли йому на голову. «Бах, бах», — видав Малий, підстреливши двійко. Волосся у Малого було вологе й зачесане назад із боків. Щойно вийшов із душу. Порізав підборіддя бритвою. А що тут такого? Майже в усіх тут, у профілакторії Френка Мартіна, є порізи на обличчі. Звична справа, буває. Малий усівся на чолі стола й почав розповідати історію з одного зі своїх запоїв. Народ за столом реготав і хитав головою, наминаючи яєчню. Малий скаже щось, усміхнеться — й оглядає всіх за столом, чекає на реакцію. Ми всі свого часу так чудували, тож, ясна річ, усім було смішно. У Малого на тарілці була яєчня, трохи печива й мед. Я теж сидів за столом, але їсти не хотілося. Переді мною стояла чашка з кавою. Раптом дивлюся — Малого немає. Впав зі стільця, аж грюкнуло. Він лежав на спині на підлозі із заплющеними очима, а п’яти барабанили по лінолеуму. Хлопці почали гукати Френка Мартіна. Але той був на місці. Двоє хлопців сіли біля Малого на підлогу. Один засунув йому в рот пальці, намацуючи язик. Френк Мартін закричав:
— Усі розійшлися!
Раптом я помітив, що купа народу обступила й нахилилася над Малим, не в змозі відвести від нього погляду.
— Йому треба повітря! — сказав Френк Мартін. Він побіг у кабінет і викликав швидку.
Сьогодні Малий знову з нами. Міцний горішок. Уранці Френк Мартін привіз його мікроавтобусом із лікарні. На ранкову яєчню він не встиг, але взяв собі кави і все одно прийшов у їдальню. На кухні йому приготували тост, але Малий не їв. Сидів зі своєю кавою, заглядаючи в чашку, і совав її по столу.