— На свята завжди складно. Можливо, варто подумати про те, щоб цього разу затриматися трохи довше? Скажімо, на пару тижнів. Як гадаєте? Ну, подумайте. Не обов’язково вирішувати зараз.
Він притримав чек великим пальцем, і я підписав. Потім провів свою дівчину до виходу і попрощався.
— Бувай, — сказала вона та вискочила за двері на ґанок.
Вечоріє. Дощ іде. Я йду від дверей до вікна. Відсовую штору і дивлюся, як вона їде. В моїй машині. П’яна. Але я сам п’яний і нічого не можу вдіяти. Добрів до великого крісла біля обігрівача, сів. Якісь хлопці відволіклися на мене від телевізора. Але вже знову дивляться. А я сиджу. Дивлюся час від часу, що там на екрані.
У той же день, трохи пізніше, вхідні двері голосно відчинилися, і двоє здорових мужиків завели всередину Джей Пі — його тесть і зять, як я згодом дізнався. Вони протягли Джей Пі через усю кімнату. Старий записав його й дав Френку Мартіну чек. Потім ці двоє допомогли Джей Пі піднятися нагору. Напевно, поклали спати. Невдовзі старий із тим іншим хлопцем спустилися й попрямували до виходу. Здавалося, вони хотіли якомога швидше вибратися звідси. Ніби дочекатися не могли, коли вже помиють руки. Я їх не звинувачую. Чорт забирай, звісно, ні. Не знаю, що я робив би на їхньому місці.
Через півтора дня ми з Джей Пі зустрічаємося на ґанку. Тиснемо руки, згадуємо про погоду. Джей Пі трясе. Ми сидимо, закинувши ноги на перила. Відкидаємось у кріслах, ніби ми тут просто так, сіли балакати про своїх мисливських собак. Тоді Джей Пі й почав розповідати свою історію.
Холодно, хоч і не дуже. Трохи хмариться. Френк Мартін виходить надвір докурити сигару. Він у светрі, застібнутому доверху. Френк Мартін — низенький огрядний чоловік. У нього сиві кучері та маленька голова. Навіть для такого тіла замала. Він стоїть із сигарою в роті, склавши руки на грудях. Потягує і дивиться на долину. Він стоїть, як переможець, ніби знає, що до чого в цьому житті.
Джей Пі знову затих. Майже не дихає. Я кидаю цигарку у відро й здивовано дивлюся на Джей Пі — він іще глибше втиснувся у крісло. Ще й комір підняв. У чому, взагалі, справа? Цікаво. Френк Мартін опускає руки, потягуючи сигару. Пускає дим із рота. Потім киває на пагорби й каже:
— У Джека Лондона був великий дім по той бік долини. Отут, за цим зеленим пагорбом. Але його вбив алкоголь. Нехай це буде вам уроком. Він був сильніший за нас усіх. А все одно не впорався.
Френк Мартін дивиться на те, що залишилося від сигари. Згасла. Він кидає її у відро.
— Ви, хлопці, як захочете щось почитати, поки тут, то прочитайте його книжку «Поклик пращурів». Знаєте її? У нас є, якщо надумаєте. Там про тварину, яка наполовину собака, наполовину вовк. Ну добре, проповідь закінчена, — каже він, підтягуючи штани й обсмикуючи светр. — Я всередину. Побачимося на обіді.
— Я поряд із ним почуваюся клопом, — каже Джей Пі. — Через цю людину я почуваюся клопом, — він хитає головою. Потім каже: — Джек Лондон. Оце ім’я! От би в мене таке було. Замість мого.
Першого разу мене привезла сюди дружина. Тоді ми ще були разом, сподівалися, що все вдасться. Вона мене привезла й побула тут годинку-дві, розмовляючи наодинці з Френком Мартіном. І поїхала. Наступного ранку Френк Мартін відвів мене вбік і сказав:
— Ми можемо вам допомогти. Якщо самі захочете допомогти собі й прислухаєтеся до нас.
Та я не знав, можуть вони мені допомогти чи ні. Частина мене хотіла допомоги. Але була й інша частина.
Цього разу мене сюди привезла дівчина. На моїй машині. Везла під дощем. Усю дорогу ми пили шампанське. Як доїхали, то вже обоє були п’яні. Вона планувала просто висадити мене, розвернутись і повернутися додому. Справ у неї вистачало. Щонайменше — це вранці піти на роботу. Вона секретарка. Нормальна робота, фірма виготовляє електронні деталі. А ще в неї чорноротий синочок-підліток. Я хотів, щоб вона зняла кімнату в місті, переночувала, а вже потім їхала додому. Не знаю, зняла вона кімнату чи ні. Від неї нічого не було чути, відколи вона провела мене сходами нагору, до кабінету Френка Мартіна, і сказала:
— Дивіться, хто до вас прийшов.
Але я на неї не серджуся. По-перше, вона уявлення не мала, у що влізла, запропонувавши пожити в неї, коли мене вигнала дружина. Мені було її шкода. Шкода, бо в переддень Різдва прийшли результати її аналізів на рак шийки матки, і новини були невеселі. Їй знову треба було до лікаря і якомога швидше. Цих новин нам обом вистачило, щоби почати пити. От ми й напилися. Так напилися, що на Різдво ще не протверезіли. Треба було поїхати кудись поїсти, бо їй не хотілося готувати. Ми з нею і чорноротим синочком відкрили подарунки й поїхали у стейкхаус неподалік. Я був не голодний. Узяв суп із булочкою. Під суп випив пляшку вина. Вона теж трохи випила. Потім перейшли на «Криваву Мері». Наступні пару днів я не їв нічого, крім солоних горіхів. Зате пив бурбон, багато. А потім сказав їй: