— Золотко, думаю, мені краще поїхати. Повернуся до Френка Мартіна.
Вона намагалася пояснити синові, що її якийсь час не буде і йому доведеться самому собі готувати. Коли ми вже виходили за двері, це чорнороте мале почало верещати:
— Пішли ви! Сподіваюся, ви ніколи не повернетеся. Щоб ви здохли!
Уявляєте, яке гівно!
На виїзді з міста я попросив зупинитися біля магазинчика з алкоголем, узяв нам шампанського. Потім іще докупили стаканчики. І відро смаженої курки. Ми їхали до Френка Мартіна під дощем, пили, слухали музику. Вона була за кермом. А я відповідав за радіо і наливав. Ми намагалися зробити з цього маленьку вечірку. Та все одно було сумно. Ціле відро смаженої курки — а ми її не їли.
Думаю, вона доїхала нормально. Якби ні, то мені, напевно, сказали би. Але вона не дзвонила, і я їй теж. Можливо, вже отримала якісь новини про своє здоров’я. А може, й ні, хтозна. Може, вони взагалі помилилися. І це були чужі аналізи. Але моя машина в неї, в її будинку залишилися мої речі. Я знаю, ми ще побачимось.
Тут, у профілакторії, нас кликали їсти старим фермерським дзвоном. Ми з Джей Пі встаємо з крісел і йдемо всередину. Все одно на ґанку вже холодно. Видно, як пара з рота йде.
Уранці напередодні Нового року намагаюся подзвонити дружині. Не бере слухавку. Це не страшно. Та навіть якби і страшно, то що я зроблю? Коли ми востаннє говорили телефоном, кілька тижнів тому, то почали кричати одне на одного. Я її пообзивав. «Ти вже мізки свої пропив!» — сказала вона на прощання й кинула слухавку.
Але зараз мені хотілося з нею поговорити. Щось треба було вирішувати з моїми речами. В її будинку в мене теж залишилися речі.
Тут один мужик є, любить подорожувати. Європою, ще десь. Принаймні так він розповідав. Каже, що їздить у справах. А ще каже, що тримає алкоголь під контролем і взагалі не розуміє, чому опинився тут, у Френка Мартіна. І не пам’ятає, як приїхав. Любить про це жартувати.
— У всіх бувають провали в пам’яті, — каже він. — Це ще нічого не означає.
Він не п’яниця, як він нам каже. А ми слухаємо.
— Це серйозне звинувачення, — говорить він. — Такі балачки можуть зіпсувати людині життя.
Каже, що якби дотримувався правила «пити лише віскі з водою, без льоду», то ніяких провалів у нього не було би. Це все через лід.
— Знаєш когось у Єгипті? — питає він мене. — Бо мені треба контакти, є одна справа.
На новорічну вечерю Френк Мартін подає стейк із запеченою картоплею. До мене повертається апетит. Я ум’яв усе на своїй тарілці і з’їв би ще. Дивлюся на тарілку Малого. Чорт, він майже не торкався її. Стейк просто лежить собі й усе. Малий уже не той, що був. Планував бідолаха сьогодні бути вже вдома. Планував у халаті й тапочках сидіти перед телевізором, за руку з дружиною. А тепер боїться їхати. Я його розумію. Трапилося раз — трапиться і вдруге. Малий більше не розповідав свої божевільні історії, відколи це трапилося. Мовчав, тримався окремо. Я запитую, чи можна взяти в нього стейк, і він підсовує тарілку до мене.
Дехто з хлопців іще не спить — сидять перед телевізором, дивляться, що там на Таймс-сквер, аж раптом заходить Френк Мартін і показує свій торт. Проносить його навколо, щоб усі роздивилися. Я знаю, що він не сам його пік. Торт купований. Але торт є торт. Великий білий торт. Зверху щось написано рожевими літерами. Написано: «З Новим роком — крок за кроком».
— На дідька мені ваш торт? — каже наш їздун Європою. — Де шампанське? — сміється він.
Усі йдемо в їдальню. Френк Мартін ріже торт. Я сиджу поруч із Джей Пі. Він з’їдає два шматки, запиваючи колою. Я їм один шматок, інший загортаю в серветку на потім.
Джей Пі підпалює цигарку — руки вже не трясуться — і каже мені, що вранці до нього прийде дружина, у перший день нового року.
— Це чудово, — кажу я. Киваю, злизуючи крем із пальця. — Це гарно, Джей Пі.
— Я вас познайомлю, — говорить він.
— Чекатиму з нетерпінням.
Ми бажаємо один одному на добраніч. Вітаємо з Новим роком. Я витираю пальці серветкою. Тиснемо руки.