Я підходжу до телефону, кидаю монетку й набираю дружину за її рахунок. Але й цього разу ніхто не відповідає. Думаю, може, зателефонувати своїй дівчині — набираю її номер, та раптом розумію, що не хочу з нею розмовляти. Вона, мабуть, удома, дивиться по телевізору те саме, що і я. Коротше, не хочу я з нею говорити. Сподіваюся, в неї все гаразд. А якщо ні, то не хочу про це знати.
Після сніданку ми з Джей Пі виходимо на ґанок пити каву. Небо ясне, але достатньо прохолодно, щоб одягти светр і куртку.
— Вона питала, чи варто брати з собою дітей, — говорить Джей Пі. — Я сказав, що малих краще залишити вдома. Уявляєш? Ще тільки дітям не вистачало сюди приїхати.
Ми струшуємо попіл у відерце для вугілля. Дивимося на той бік долини, де жив Джек Лондон. П’ємо вже по другій чашці кави, коли автомобіль звертає з дороги й під’їжджає до нас.
— Це вона! — каже Джей Пі. Ставить свою чашку біля крісла, встає і спускається сходами.
Я бачу, як жінка зупиняє машину і ставить на ручне гальмо. Бачу, як Джей Пі відчиняє двері. Жінка виходить, вони обіймаються. Я відводжу погляд. А потім знову дивлюся на них. Джей Пі бере її за руку, вони піднімаються сходами. Ця жінка колись зламала чоловікові носа. Народила двох дітей, пережила купу всього, але вона любить його — цього чоловіка, що тримає її за руку. Я підводжуся з крісла.
— Це мій друг, — каже Джей Пі дружині. — А це Роксі.
Роксі тисне мені руку. Висока красуня у в’язаній шапочці. Вона в пальті, теплому светрі та штанах. Пригадую, як Джей Пі розповів мені про коханця й кусачки. Обручки не видно. Десь, мабуть, валяється пошматована. Руки у неї міцні, кулаки дай боже. Така запросто вмаже, якщо доведеться.
— Багато чув про вас, — кажу. — Джей Пі розповідав, як ви познайомилися. Щось про димохід.
— Ага, димохід, — відповідає вона. — Він, мабуть, багато чого не розказував. Принаймні я на це сподіваюся, — сміється вона.
А потім — вона вже не може втриматися — обіймає Джей Пі й цілує в щоку. Вони прямують до дверей.
— Приємно було познайомитися, — каже вона. — А Джо казав, що він найкращий сажотрус у світі?
— Перестань, Роксі, — каже Джей Пі. Він уже взявся за ручку на дверях.
— Він казав, що всього навчився від вас, — говорю я.
— Ну, що є, то є, — вона знову сміється. Але, здається, думає про щось інше. Джей Пі повертає ручку. Роксі притримує його.
— Джо, може, пообідаємо десь у місті? Я відвезу.
Джей Пі прокашлюється.
— Тиждень іще не минув, — він відпускає дверну ручку й потирає підборіддя. — Думаю, мені було би добре поки нікуди не їздити. Можна попити кави тут, — каже він.
— Ну гаразд, — відповідає вона. Її очі знову повертаються до мене. — Я рада, що Джо з кимось потоваришував. Приємно було познайомитися.
Вони ідуть усередину. Знаю, що це не найрозумніший вчинок, але все одно кажу:
— Роксі.
Вони зупиняються у дверях і дивляться на мене.
— Побажайте мені удачі, — кажу я. — Серйозно. Поцілунок би мені не завадив.
Джей Пі опускає очі. Він досі тримається за ручку, хоча двері відчинені. Смикає її туди-сюди. А я не зводжу з неї очей. Роксі всміхається.
— Я вже не працюю, — каже вона. — Кілька років. Джо не казав? Але, звісно, можу поцілувати, аякже.
Вона підходить ближче. Бере мене за плечі — я немалий дядько — і цілує в губи.
— Ну як? — питає.
— Гарно, — кажу я.
— На здоров’я, — вона досі тримає мене за плечі. Дивиться мені прямо в очі. — Щасти, — каже вона й відпускає мене.
— Ще побачимося, приятелю, — каже Джей Пі. Відчиняє двері навстіж, і вони заходять усередину.
Я сідаю на сходи, закурюю. Дивлюся на руку й задуваю сірник. Трясе. Вранці почалося. Сьогодні вранці так хотілося випити. Це сумно, але Джей Пі я не розповів. Намагаюся думати про щось інше. Про сажотрусів — що там розповідав Джей Пі? Та чомусь у голову лізе будинок, де ми колись жили з дружиною. Там і димоходу не було, навіть не знаю, чому я його згадав. Але добре пам’ятаю цей будинок і як одного ранку, за кілька тижнів після переїзду, я почув шум за вікном. Була неділя, й у спальні ще було темно. Але з вікна вже пробивалося бліде світло. Я прислухався. Щось шкреблося об стіну. Я вискочив з ліжка й побіг дивитися.
— Боже мій! — скрикує дружина, сідаючи в ліжку, і змахує волосся з обличчя. Раптом вона починає сміятися. — Це містер Вентуріні, — каже вона. — Я забула тебе попередити. Він казав, що сьогодні приїде фарбувати будинок. Вранці. Поки не дуже спекотно. Я щось геть забула, — сміється вона. — Лягай назад, любий. Це просто містер Вентуріні.
— Хвилинку, — кажу я.