Гарячка
Карлайл був у складній ситуації. Важко йому було все літо, ще від початку червня, коли пішла дружина. Проте донедавна, поки не треба було проводити уроки в школі, нянька Карлайлові була не потрібною. Він сам був за няньку. Кожен день і кожну ніч проводив із дітьми. Бо мама, казав він їм, поїхала подорожувати.
Деббі, перша нянька, з якою він зв’язався, була товстенькою дев’ятнадцятирічкою, Карлайлу сказала, що вона з великої сім’ї. Сказала, що діти її люблять. Дала пару імен для рекомендацій. Записала їх на папірець. Карлайл склав папірець і сховав у нагрудну кишеню. Сказав, що наступного дня має кілька зустрічей. Тобто вона могла би почати вже завтра вранці. Вона сказала:
— Гаразд.
Він розумів, що життя вступає в новий період. Ейлін пішла, коли Карлайл заповнював звітність. Сказала, що їде в Південну Каліфорнію починати нове життя. Вона поїхала з Річардом Хупсом, колегою Карлайла зі школи. Хупс викладав акторську майстерність і був інструктором із видування скла. Свою звітність він, очевидно, здав вчасно, зібрав речі й поспіхом поїхав з міста разом із Ейлін. І от, коли довге болісне літо майже позаду, а заняття незабаром відновляться, Карлайл почав думати про пошуки няні. Перші спроби були невдалими. Коли Карлайл уже був готовий на все, знайшлася Деббі.
Спершу він був вдячний за те, що ця дівчина таки приїхала на його дзвінок. Він довірив їй будинок і дітей, як родичці. Тож нíкого було звинувачувати, думав він, окрім самого себе, за власну недбалість, коли в перший же тиждень він повернувся додому зі школи раніше і припаркувався поруч із машиною, на дзеркальці заднього виду якої висіла пара фланелевих кубиків. На превеликий подив, він побачив, що діти сидять на подвір’ї в брудному одязі й бавляться зі собакою, який запросто міг відгризти їм руки. Малий — Кіт — гикав, заплаканий. Дочка — Сара — почала плакати, побачивши, як він виходить із машини. Вони сиділи на траві, а собака лизав їм руки й обличчя. Пес загарчав на нього, але трохи відступив, коли Карлайл попрямував до дітей. Чоловік підхопив Кіта, потім Сару — по дитині під кожну руку — і пішов до дверей. У будинку програвач ревів так, що вікна тряслися.
У вітальні троє підлітків, які сиділи біля журнального столика, підскочили на ноги. На столі — пляшки з-під пива, у попільничці тліють цигарки. З динаміків верещить Род Стюарт. На дивані сиділа товстуха Деббі ще з одним хлопцем. Вона мовчки дивилася на Карлайла, не вірячи власним очам, коли він увійшов до вітальні. Блузка в неї була розстебнута. Вона сиділа, підібгавши під себе ноги, і курила. Дим від цигарок і ця музика заповнили всю вітальню. Товстуха зі своїм другом хутко злізли з дивана.
— Містере Карлайл, зачекайте, — сказала Деббі. — Я все поясню.
— Не треба, — сказав Карлайл. — Геть звідси. Всі геть. Поки я сам вас не викинув.
Він міцніше притис до себе дітей.
— Ви мені винні за чотири дні, — сказала товстуха, застібаючи блузку. У неї між пальцями досі була цигарка. Попіл упав на підлогу, поки дівчина застібалася.
— За сьогодні не треба. За сьогодні можете не платити. Містере Карлайл, усе не так, як вам здається. Вони просто заїхали послухати музику.
— Я все розумію, Деббі, — сказав він, опускаючи дітей на килим. Але вони не відходили від його ніг, спостерігаючи за людьми у вітальні. Деббі глянула на них і повільно похитала головою, ніби вперше бачила.
— Геть звідси, чорт забирай! — крикнув Карлайл. — Негайно. Давайте. Всі на вихід.
Він підійшов до виходу й відчинив двері. Хлопці не поспішали. Вони взяли своє пиво і повільно рушили до дверей. Род Стюарт досі волав із програвача. Один із хлопців сказав:
— Це моя платівка.
— Забирай, — промовив Карлайл. Він зробив крок у бік хлопця, але зупинився.
— Не чіпай мене, чуєш? Просто не чіпай мене, — сказав хлопець.
Він підійшов до програвача, підняв голку, повернув її на місце і зняв платівку, не дочекавшись, доки вертушка зупиниться.
У Карлайла аж руки затремтіли.
— Якщо ваша машина не зникне за хвилину — одну хвилину, — я викликаю поліцію.
Його нудило, і паморочилося в голові від гніву. Він бачив, чітко бачив плями перед очима.
— Слухай, ми вже йдемо, добре? Ми пішли, — сказав хлопець.
Вони випхалися з дому. Надворі товстуха спотикнулася. Хитаючись, вона брела до машини. Карлайл бачив, як вона зупинилася і закрила обличчя руками. Трохи постояла.