Потім один із хлопців штовхнув її ззаду й гукнув. Вона опустила руки й сіла в машину на заднє сидіння.
— Татко зараз передягне вас у щось чистеньке, — сказав Карлайл дітям, намагаючись контролювати голос. — Покупаємо вас і передягнемо. А потім поїдемо на піцу. Хочете піцу?
— А де Деббі? — запитала Сара.
— Деббі вже немає, — відповів Карлайл.
Того вечора, вклавши дітей спати, він подзвонив Керол, жінці зі школи, з якою вони зустрічалися останній місяць. Карлайл розповів, що трапилося з нянькою.
— Малі бавилися у дворі з велетенською собакою, — сказав він. — Здоровенний — вовк, а не собака. Нянька сиділа в будинку зі своїми дружками. Вони бухали під Рода Стюарта на повну, а діти надворі гралися з якимсь собакою.
Він узявся за скроні. Так і стояв, розповідаючи далі.
— Боже, — сказала Керол. — Бідолашний, я так тобі співчуваю.
Її було погано чути. Мабуть, зсунула слухавку до підборіддя — вона так постійно робить, коли розмовляє по телефону. Він уже не раз бачив. Ця звичка його трохи дратувала. Керол запитала, чи хоче він, щоб вона приїхала. Бо вона може. Їй здалося, що так було би правильно. Вона подзвонила би няні своєї дитини. А сама прийшла би до нього. Вона хотіла, правда. Тільки нехай не соромиться говорити, коли йому треба трохи ніжності, сказала вона. Керол була секретаркою у директора школи, де Карлайл викладав образотворче мистецтво. Вона була розлучена, з дитиною — десятирічним хлопчиком-неврастеніком, якого батько назвав Додж, на честь свого автомобіля.
— Ні, все нормально, — сказав Карлайл. — Але спасибі тобі. Дякую, Керол. Діти вже сплять, але мені якось дивно було би приймати сьогодні гостей.
Вдруге вона не пропонувала.
— Сонце, мені дуже прикро, що так сталося. Але я розумію, що ти хочеш сьогодні побути на самоті. Я поважаю твоє рішення. Завтра в школі побачимося.
Він чув, як вона чекає, коли він скаже щось іще.
— Уже друга няня. Менше, ніж за тиждень, — промовив він. — Це ж треба таке.
— Сонце, не сумуй, — сказала вона. — Хтось знайдеться. Я допоможу когось знайти в ці вихідні. Побачиш, усе буде гаразд.
— Іще раз дякую, що мене підтримуєш, — сказав він. — Таку жінку ще спробуй знайди.
— Добраніч, Карлайле, — промовила вона.
Поклавши слухавку, він пошкодував, що не сказав їй щось інше. Він так ніколи в житті раніше не говорив. Вони не були закохані, він це точно так не назвав би, але вона йому подобалася. Та й вона знала, що в нього зараз складні часи, тому нічого не вимагала.
У перший місяць після того, як Ейлін поїхала до Каліфорнії, Карлайл увесь свій час проводив з дітьми. Можливо, це через шок від її від’їзду, але йому не хотілося випускати дітей із поля зору ні на мить. І його аж ніяк не цікавили побачення з іншими жінками, певний час він навіть думав, що такого взагалі ніколи не буде. Він почувався, як у жалобі. Дні і ночі проходили з дітьми. Він готував їм — хоча в самого апетиту не було, прав і прасував їхній одяг, возив на дачу, де вони збирали квіти і їли бутерброди, загорнуті у вощений папір. Він ходив із ними в супермаркет і купував те, що їм подобалося. Що кілька днів вони ходили в парк, або бібліотеку, або зоопарк. У зоопарк вони брали з собою черствий хліб — годувати качок. Уночі, перед тим, як вкладати малих, Карлайл читав їм — Езопа, Ганса Крістіана Андерсена, братів Ґрімм.
— А коли мама повернеться? — питали діти посеред казки.
— Скоро, — казав він. — Скоро приїде. Слухайте казочку, малеча.
Потім він дочитував казку, цілував їх і вимикав світло.
І поки вони спали, він бродив будинком зі склянкою в руці, повторюючи, що дійсно, рано чи пізно Ейлін повернеться. А вже за мить думав: «Я не хочу бачити твою пику. Я ніколи тобі цього не пробачу, сучара». А потім знову: «Повернися, кохана, будь ласка. Я люблю тебе, ти потрібна мені. І дітям теж». Улітку бувало, що він засинав уночі перед телевізором, потім прокидався, а телевізор усе ще ввімкнений, тільки на екрані сірий шум. У цей період він думав, що ще довго нічого не матиме з жінками, якщо взагалі колись матиме. Вночі, сидячи на дивані перед телевізором із закритою книжкою чи журналом, він часто згадував Ейлін. Згадував її милий сміх або як вона розминала йому шию, коли в нього там боліло. У такі моменти йому хотілося заридати. Він думав: такі речі зазвичай чуєш про інших людей.
Напередодні інциденту з Деббі, коли шок і горе дещо вгамувалися, він зателефонував у службу зайнятості, щоб повідомити про своє складне становище та вимоги до кандидаток. Інформацію записали, сказали, що передзвонять. Мало хто хоче виконувати роботу по дому й водночас сидіти з дитиною, сказали Карлайлу, але пообіцяли когось знайти. За кілька днів до початку навчального року він зателефонував знову, і йому відповіли, що наступного дня рано-вранці хтось приїде.