Поки він сидів зі склянкою в руці, намагаючись пригадати, як це — бути одруженим і близьким із кимось, телефон задзвонив. Карлайл схопив слухавку й почув шум на лінії. Ще до того, як вона промовила його ім’я, він зрозумів, що це Ейлін.
— Я щойно думав про тебе, — сказав Карлайл і відразу пошкодував.
— Бачиш! Я відчула, що ти мене згадуєш, Карлайле. Я теж про тебе думаю. Тому й телефоную, — він затамував подих. У неї їде дах. Це вже без сумніву. — А тепер послухай, — сказала вона. — Головна причина, чому я телефоную: я відчуваю, що у тебе там зараз якийсь безлад. Не питай, звідки я знаю, — просто знаю. Вибач, Карлайле. Але річ ось у чому. Тобі досі потрібна хороша прибиральниця й нянька, так? Так-от, вона майже поряд, у твоєму кварталі! Може, ти, звісно, вже знайшов когось, і дуже добре, якщо так. Якщо так, значить, так і повинно бути. Але про всяк випадок, якщо у тебе з цим виникли проблеми, є одна жінка, яка працювала на Річардову маму. Я розповіла Річарду про потенційну проблему, і він спробував її владнати. Знаєш, що він зробив? Ти мене слухаєш? Він зателефонував мамі, а в мами була колись ця робітниця, яка доглядала за будинком. Жіночку звати місіс Вебстер. Вона допомагала Річардовій мамі, доки його тітка з дочкою не переїхали туди. Річард узяв у мами її номер. І сьогодні вже побалакав із місіс Вебстер. Уявляєш? Місіс Вебстер сьогодні ввечері тобі зателефонує. Або, може, вже завтра вранці. Словом, зателефонує. Коротше, вона готова запропонувати свої послуги, якщо треба. Може ж треба, хто його знає? Навіть якщо зараз у вас усе гаразд, а я сподіваюся, що так і є. Але колись її допомога може знадобитися. Розумієш мене, так? Може, не зараз, а пізніше. Добре? Як там дітки? Чим займаються?
— Діти добре, Ейлін. Сплять, — сказав він. Можливо, варто було їй сказати, що вони щовечора засинають у сльозах. Він замислився, чи слід казати правду, — що за останні пару тижнів вони жодного разу не запитували про неї. Він вирішив промовчати.
— Я дзвонила раніше, але було зайнято. Сказала Річарду, що ти, мабуть, розмовляєш зі своєю дівчиною, — Ейлін засміялася. — Думай про хороше. А то ти якийсь пригнічений.
— Мені треба йти, Ейлін.
Він уже забрав слухавку від вуха, щоби покласти її. А вона досі говорила:
— Скажи Кіту й Сарі, що я їх люблю. Скажи їм, що я надішлю ще фотографій. Скажи. Хочу, щоб вони пам’ятали, що їхня мати — художниця. Можливо, не велика художниця, поки що, та це неважливо. Все одно художниця. Важливо, щоб вони цього не забували.
Карлайл відповів:
— Я їм скажу.
— Річард передає привіт.
Карлайл промовчав. Він повторив це слово про себе:
«Привіт». Що це взагалі може означати? Потім сказав:
— Дякую, що зателефонувала. І що ви поговорили з тією жінкою.
— Місіс Вебстер!
— Так. Я вже піду. Не хочу вибалакувати твої гроші.
Ейлін засміялася:
— Це лише гроші. Гроші не важливі, це просто інструмент обміну. Є речі, важливіші за гроші. Але ти й так це знаєш.
Він тримав слухавку перед собою на витягнутій руці. Дивився на прилад, із якого лунав її голос.
— Карлайле, у тебе все налагодиться. Я точно знаю. Можеш думати, що я збожеволіла чи ще щось, — сказала вона. — Просто пам’ятай про це.
Пам’ятай про що? Карлайл розхвилювався, що неуважно слухав і, може, щось пропустив. Він підніс слухавку до вуха.
— Ейлін, дякую, що зателефонувала, — сказав він.
— Нам варто підтримувати комунікацію, — продовжувала Ейлін. — І зберігати всі канали зв’язку. Думаю, все найгірше позаду. Для нас обох. Я теж настраждалась. Але ми отримаємо від цього життя те, що нам належить, і з часом станемо сильнішими.
— На добраніч, — сказав він. І поклав слухавку. Потім подивився на телефон. Він чекав. Телефон більше не дзвонив. Але задзвонив через годину. Він узяв слухавку.
— Містере Карлайл, — це був голос старої жінки. — Ми з вами не знайомі, мене звати місіс Джим Вебстер. Я мала з вами зв’язатися.
— Місіс Вебстер. Так, — він згадав, що Ейлін казала про цю жінку. — Місіс Вебстер, ви можете прийти до нас вранці? Раненько. Скажімо, о сьомій?
— Запросто, — відповіла старенька. — О сьомій. Продиктуйте мені вашу адресу.
— Сподіваюся, на вас можна розраховувати, — сказав Карлайл.
— Ви можете розраховувати на мене, — пообіцяла вона.
— Ви навіть не уявляєте, наскільки це важливо, — сказав Карлайл.
— Не хвилюйтеся, — відповіла старенька.