Наступного ранку, коли задзвонив будильник, йому хотілося полежати із заплющеними очима й додивитися сон. Снилася якась ферма. Там був водоспад. Хтось, невідомо хто, йшов дорогою, щось віз. Може, корзину для пікніка. Цей сон його не стривожив. Уві сні панувало якесь дивне відчуття благополуччя.
Зрештою він повернувся на інший бік і вимкнув будильник. Іще трохи полежав у ліжку. Потім встав, узув тапочки й пішов на кухню робити каву.
Він поголився, вдягнувся на роботу. Потім сів за стіл на кухні з кавою та цигаркою. Діти досі спали. За п’ять хвилин він планував поставити на стіл коробки із пластівцями, розкласти миски й ложки, а потім розбудити дітей на сніданок. Йому не вірилося, що старенька, яка телефонувала вчора ввечері, прийде сьогодні вранці, як обіцяла. Він вирішив, що зачекає до п’яти хвилин по сьомій, а потім зателефонує на роботу й візьме вихідний, щоби з новими силами пошукати когось надійного. Він підніс каву до рота.
Раптом Карлайл почув, як на вулиці щось загуркотіло. Він поставив чашку й підвівся визирнути з вікна. До бордюру перед його будинком під’їхав пікап. Кабіна пікапа дрижала від обертів двигуна. Карлайл підійшов до виходу, відчинив двері й помахав. Старенька помахала у відповідь і вийшла з машини. Карлайлові було видно, що водій пікапа нахилився і сховався за щитком. Машина ще раз пихнула, здригнулася і заспокоїлася.
— Містере Карлайл? — запитала старенька, чалапаючи йому назустріч із великою сумкою в руках.
— Місіс Вебстер, — сказав він. — Заходьте всередину. Це ваш чоловік? Запросіть і його. Я щойно приготував каву.
— Дякую, але не варто, — сказала вона. — У нього є термос.
Карлайл знизав плечима. Він потримав для неї двері. Місіс Вебстер увійшла всередину, і вони потиснули руки. Вона всміхнулася. Карлайл кивнув. Вони обоє пішли на кухню.
— То ви хотіли, щоб я сьогодні працювала? — запитала вона.
— Якщо ви не проти, я розбуджу дітей, — сказав він. — Хочу, щоб вони познайомилися з вами, перш ніж я піду до школи.
— Було би чудово, — відповіла вона, озираючись по кухні. Вона поклала свою сумочку на сушарку.
— Тоді я піду їх будити, — промовив він. — Я швиденько.
Невдовзі він привів дітей і представив їх. Малі були ще в піжамах. Сара протирала очі. А Кіт уже давно прокинувся.
— Це Кіт, — сказав Карлайл. — А ось це — це моя Сара, — він узяв Сару за руку й повернувся до місіс Вебстер. — Їм потрібен хтось. Нам потрібна людина, на яку ми можемо розраховувати. Здається, з цим у нас проблеми.
Місіс Вебстер підійшла до дітей. Вона застебнула Кіту верхній ґудзик на піжамі. Відкинула волосся з обличчя Сарі. Вони були не проти.
— Дітки, ану не хвилюйтеся, — промовила вона. — Містере Карлайл, усе буде добре. З нами все буде гаразд. Дайте нам день-два роззнайомитися, і все. Але якщо я вже залишаюся, можете дати містерові Вебстеру знак, що все нормально? Просто помахайте йому з вікна, — сказала вона і знову зосередилася на дітях.
Карлайл підійшов до вікна й відсунув штору. Старий спостерігав за будинком із кабіни пікапа. Він саме підносив до губ чашку від термоса, коли Карлайл помахав йому; чоловік вільною рукою помахав у відповідь. Потім опустив вікно й виплеснув із чашки залишки кави. Він знову нахилився під щиток — Карлайл подумав, що він з’єднує якісь проводи, — і невдовзі вантажівка завелась та знову загуркотіла. Перемкнувши передачу, старий від’їхав від бордюру.
Карлайл відвернувся від вікна.
— Місіс Вебстер, — сказав він, — я дуже радий, що ви приїхали.
— Навзаєм, містере Карлайл, — відповіла вона. — Ви їдьте на роботу, а то запізнитеся. Ні про що не хвилюйтеся. З нами все буде гаразд. Так, малечо?
Діти кивнули. Кіт однією рукою тримався за її спідницю. Великий палець іншої руки поклав у рот.
— Дякую, — сказав Карлайл. — Мені дійсно стало у сто разів краще.
Він похитав головою й усміхнувся. Цілуючи дітей на прощання, Карлайл відчував неймовірне полегшення. Він сказав місіс Вебстер, о котрій його чекати вдома, вдягнув пальто, попрощався ще раз і вийшов. Уперше за кілька місяців йому здалося, що тягар став трохи легшим. Дорогою до школи він слухав музику по радіо.
На першому уроці з історії мистецтва Карлайл затримався на слайдах із візантійськими картинами. Він терпляче розбирав усі нюанси, деталі й лейтмотиви, підкреслював емоційну силу й актуальність творів. Але так довго намагався класифікувати анонімних художників щодо їхнього соціального середовища, що деякі учні почали шкрябати черевиками по підлозі й роздратовано покашлювати. Вони встигли охопити лише третину уроку. Він усе ще продовжував говорити, коли пролунав дзвінок.