На наступному уроці з акварельного живопису Карлайл був на диво спокійним і вдумливим.
— Ось так, отак, — казав він, направляючи руки учнів. — Ніжно. Мов легкий подих на папері. Легенько. Ось так. Бачите? — говорив він і сам дивувався з того, що вийшло. — Все найголовніше в тонких натяках, — сказав він, торкаючись пальців Сью Колвін, направляючи її пензлик. — А над помилками треба працювати, доки вони не матимуть природного вигляду. Розумієте?
У їдальні в черзі на обід перед собою він побачив Керол. Вона заплатила за їжу. Він нетерпляче чекав, поки надрукується його квитанція. Керол уже пів їдальні пройшла, але Карлайл її наздогнав. Просунув руку їй під лікоть і повів до порожнього столика біля вікна.
— Боже, Карлайле, — сказала Керол, коли вони нарешті сіли. Потім узяла склянку чаю з льодом. Її обличчя почервоніло. — Ти бачив, як місіс Сторр на нас глянула? Що тобою? Всі ж дізнаються, — вона ковтнула чаю з льодом і поставила склянку.
— Та бог із тою місіс Сторр, — відповів Карлайл. — Слухай. Сонце, я сьогодні почуваюся на сто світлових років краще, ніж учора.
— А що сталося? — запитала Керол. — Розказуй, Карлайле, — вона відсунула мисочку з фруктами вбік і посипала спагеті сиром. Але нічого не їла. Вона чекала, доки він продовжить. — Кажи, у чім річ.
Він розповів їй про місіс Вебстер. І навіть про містера Вебстера. Як він з’єднував проводки, щоби завести машину. Карлайл говорив і їв тапіоку. Потім хліб із часником. А потім випив чай у Керол зі склянки, навіть не помітивши.
— Ти здурів, Карлайле, — сказала вона, киваючи на спагеті в його тарілці, які він не чіпав.
Він похитав головою.
— Боже мій, Керол. Боже, я нарешті добре почуваюся, уявляєш? Мені ціле літо так добре не було, — він продовжив тихіше. — Приходь увечері, гаразд?
Він сховав руку під стіл і поклав їй на коліно. Вона знову почервоніла. Піднявши очі, озирнулася по їдальні. Ніхто не звертав на них уваги. Вона різко кивнула. І взяла його за руку під столом.
Після обіду Карлайл приїхав додому. Будинок був прибраний, а діти в чистому одязі. На кухні Кіт із Сарою, стоячи на стільцях, допомагали місіс Вебстер готувати імбирне печиво. Волосся у Сари було заколоте шпильками назад.
— Татку! — радісно закричали діти, побачивши його.
— Кіте, Саро, — сказав він. — Місіс Вебстер, я…
Але вона не дала йому договорити.
— Ми чудово провели день, містере Карлайл, — прощебетала місіс Вебстер. Вона витерла руки об фартух. На ній був старий фартух із синіми вітряками — фартух Ейлін. — Такі прекрасні дітки. Просто золото, а не дітки.
— Навіть не знаю, що сказати.
Карлайл стояв біля сушарки і спостерігав, як Сара місить тісто. Було чути запах спецій. Він зняв пальто і сів за кухонний стіл. Послабив краватку.
— Сьогодні в нас був день знайомства, — сказала пані Вебстер. — На завтра є інші плани. Думала сходити в парк, поки така гарна погода.
— Це чудова ідея, — відповів Карлайл. — Це просто чудово. Прекрасно. Ви така молодець, місіс Вебстер.
— Я зараз поставлю печиво в духовку, і якраз містер Вебстер має вже приїхати. Ви казали, о четвертій? Бо я сказала йому приїхати о четвертій.
Карлайл кивнув, його серце було переповнене емоціями.
— Вам сьогодні телефонували, — сказала вона, ставлячи миску в раковину. — Місіс Карлайл.
— Місіс Карлайл, — повторив він. Він чекав, що ж місіс Вебстер скаже далі.
— Так. Я представилася, але вона, по-моєму, не здивувалася, що я тут. Тільки сказала діткам по кілька слів.
Карлайл глянув на Кіта з Сарою, але вони були зайняті іншим — викладали печиво на лист для випічки.
Місіс Вебстер продовжила:
— Вона попросила дещо передати вам. Хвилинку, я записала, але, здається, і так пам’ятаю. Вона сказала: «Передай йому, — тобто вам, — що як гукнеш, так і відгукнеться». Здається, так. Вона сказала, ви зрозумієте.
Карлайл спантеличено на неї глянув. Зовні загуркотіла машина містера Вебстера.
— Це містер Вебстер, — сказала старенька, знімаючи фартух. Карлайл кивнув.
— Завтра на сьому? — запитала вона.
— Було би чудово, — сказав він. — І ще раз дякую.
Того вечора він покупав дітей, переодягнув у піжами й почитав їм. Він послухав, як вони моляться, закутав їх у ковдри і вимкнув світло. Була майже дев’ята. Він налив собі випити й сів дивитися телевізор, коли почув, як до будинку під’їхала машина Керол. Близько десятої, коли вони були вже в ліжку, задзвонив телефон.
Він вилаявся, але слухавку не взяв. Телефон продовжував дзвонити.