— А якщо це щось важливе, — Керол сіла в ліжку. — Може, це моя няня. У неї є цей номер.
— Це моя дружина, — сказав Карлайл. — Я знаю, це вона. У неї їде дах. Божеволіє потроху. Я не збираюся відповідати.
— Мені все одно скоро вже йти, — сказала Керол. — Сьогодні було гарно, милий.
Вона погладила його по щоці.
Була середина осіннього семестру. Місіс Вебстер працювала в нього вже майже півтора місяця. За цей час Карлайлове життя зазнало низки змін. По-перше, він змирився з тим, що Ейлін пішла і, наскільки він розумів, не мала наміру повертатися. Він уже не чекав, що щось зміниться. Тільки пізно вночі, коли Керол не було поруч, мучився від почуттів, що лишилися до Ейлін, і горював з того, що сталося. Але переважно і він, і діти були щасливі; під наглядом місіс Вебстер вони просто розцвіли. Останнім часом вона взяла за звичку готувати вечерю і залишати в духовці, аби не охолола до приходу Карлайла. Він приходив додому, а з кухні вже пахло чимось смачненьким, і Кіт із Сарою допомагали накривати на стіл. Час від часу він запитував місіс Вебстер, чи не проти вона за додаткову плату попрацювати в суботу. Вона погоджувалася, але тільки після обіду. У суботу вранці, казала вона, у неї з містером Вебстером удома вдосталь роботи. У такі дні Керол залишала Доджа з Карлайловими дітьми під опікою місіс Вебстер, і вони вдвох їхали за місто на вечерю в ресторан. Йому здавалося, що життя починається знову. Хоч він нічого й не чув від Ейлін після того дзвінка півтора місяця тому, згадки про неї вже не викликали ні гніву, ні сліз.
У школі вони саме закінчували Середньовіччя й переходили до готики. Відродження було ще нескоро, принаймні не раніше різдвяних канікул. Карлайл захворів. За одну ніч груди стисло й розболілася голова. Руки й ноги задерев’яніли. Коли він пробував ходити, у голові паморочилося. Голова починала боліти сильніше. Прокинувшись у такому стані в неділю, він подумав зателефонувати місіс Вебстер, попросити її приїхати і відвезти кудись малих. Вони про нього піклувалися, носили йому сік і содову. Але він про них піклуватися не міг. Вранці на другий день своєї хвороби він спромігся лише дістатися до телефону, щоб відпроситися з роботи. Він назвав своє ім’я, школу і спеціалізацію, описав симптоми людині, яка взяла слухавку. І порекомендував Мела Фішера собі на заміну. Фішер малював абстрактні картини олією по три-чотири дні на тиждень і шістнадцять годин на день, але не продавав і нікому свої роботи не показував. Вони з Карлайлом дружили.
— Мел Фішер, — сказав Карлайл жінці, яка взяла слухавку. — Фішер, — прошепотів він.
Він ліг назад, заліз під ковдру і заснув. Крізь сон він почув, як надворі загудів двигун пікапа, потім вихлоп — і двигун заглух. Невдовзі голос місіс Вебстер залунав із-за дверей спальні.
— Містере Карлайл?
— Так, місіс Вебстер, — голос його звучав дивно. Він так і лежав із заплющеними очима. — Я прихворів. Уже зателефонував до школи. Сьогодні відлежуся вдома.
— Ясно. Тоді не хвилюйтеся, — сказала вона. — Я потурбуюся про все, що від мене залежить.
Він заплющив очі. У напівсні він чув, як двері відчинились і зачинилися. Він прислухався. На кухні низький чоловічий голос щось сказав, і стілець відсунувся від стола.
Незабаром він почув голоси дітей. А згодом — він не знав точно, скільки минуло часу — голос місіс Вебстер за дверима спальні:
— Містере Карлайл, може, викликати лікаря?
— Ні, все гаразд, — сказав він. — Думаю, це просто застуда. Тільки мені якось жарко. Мабуть, ковдру зайву взяв. І в будинку дуже тепло. Може, вимкніть котел.
Карлайл відчув, що знову засинає.
Невдовзі знову залунали голоси дітей, вони розмовляли з місіс Вебстер у вітальні. Вони вже прийшли чи ще не виходили, подумав Карлайл. Може, це вже наступний день?
Він знову задрімав. Але раптом відчув, що двері відчинилися. Місіс Вебстер стояла біля ліжка. Вона поклала руку йому на лоба.
— Ви згораєте, — сказала вона. — У вас гарячка.
— Зі мною все буде гаразд, — сказав Карлайл. — Просто треба ще трохи поспати. Тільки вимкніть котел, якщо нескладно. І, будь ласка, я буду дуже вдячний, якщо принесете мені аспірину. Голова тріщить.
Місіс Вебстер вийшла. Але двері лишила відчинені. Карлайл чув, що телевізор працює.
— Зроби тихіше, Джиме, — почув він її голос, і гучність одразу зменшилася. Карлайл знову заснув.
Але проспав він не більше хвилини: місіс Вебстер раптом знову опинилася поруч із підносом. Вона сіла біля нього на ліжко. Карлайл спробував сісти, і місіс Вебстер підклала подушку йому під спину.