— Візьміть, — сказала вона, простягаючи йому кілька таблеток. — Випийте, — вона подала склянку соку. — Ось вам трохи пластівців. Треба, щоб ви поїли, це корисно.
Він запив аспірин соком і кивнув. Потім знову заплющив очі. І знову почав засинати.
— Містере Карлайл, — промовила вона. Він розплющив очі.
— Я не сплю. Вибачте, — він трохи посидів. — Я просто перегрівся. А котра година? Уже є пів на дев’яту?
— Уже дев’ята тридцять, — сказала вона.
— Дев’ята тридцять, — повторив він.
— Зараз ми вас погодуємо. А ви відкривайте рота і їжте. Шість ложечок і все. Отак, перша ложечка. Відкрийте рота, — сказала вона. — Вам стане краще, коли поїсте. Потім знову ляжете спати. З’їсте оцю тарілку — і спіть скільки завгодно.
Він з’їв пластівці, якими вона годувала його з ложечки, і попросив іще соку. Випив сік і знову ліг. Поринаючи в сон, Карлайл відчув, що вона накрила його ще однією ковдрою.
Наступного разу він прокинувся опівдні. Це було зрозуміло по блідому світлу, що пробивалося крізь вікно. Він потягнувся рукою й відсунув штору. Надворі було похмуро; зимове сонце сховалося за хмари. Карлайл повільно встав із ліжка, знайшов капці й одягнув халат. У ванні глянув на себе в дзеркало. Вмився, випив іще аспірину. Потім витер обличчя й пішов у вітальню.
Місіс Вебстер розклала газету на обідньому столі, вони з дітьми ліпили глиняні фігурки. Вже наробили кілька штук із довжелезними шиями й випуклими очима — схоже на жирафів чи, може, динозаврів. Місіс Вебстер підняла голову, коли він підійшов до стола.
— Як ви почуваєтеся? — запитала його місіс Вебстер, поки він вмощувався на диван. Йому було добре видно обідню зону, де за столом сиділа місіс Вебстер із дітьми.
— Вже краще, дякую. Вже краще, — відповів він. — Голова ще болить, і температура трохи є, — він притулив долоню до лоба. — Але вже краще, так. Дуже вам дякую за допомогу.
— Може, вам щось принести? — запропонувала місіс Вебстер. — Ще соку чи чаю? Можна було б і кави, але краще чай. А ще краще сік.
— Ні, дякую, — сказав він. — Я просто посиджу тут трохи біля вас. Обридло лежати. У мене тільки легка слабкість і все. Місіс Вебстер?
Вона дивилася на Карлайла, чекала, що він скаже.
— Я вранці чув у нас містера Вебстера? Я, звісно, нічого не маю проти. Мені просто шкода, що не вийшло познайомитись і привітатися.
— Це був він, — сказала місіс Вебстер. — Він теж хотів познайомитись. Я попросила його зайти. Але це невдалий ранок, бо ви захворіли. Я хотіла розповісти вам дещо про наші плани, наші з містером Вебстером, але вранці був не найкращий час для цього.
— А що ви хотіли розповісти? — насторожився він, аж серце загупало в грудях.
Вона похитала головою.
— Усе гаразд, — сказала вона. — Це не терміново.
— Що ви хотіли розповісти? — зацікавилася Сара. — Що ви хотіли розповісти?
— Що, що? — підхопив Кіт. Діти кинули свої забавки.
— Ви двоє, ану тихенько, — сказала місіс Вебстер, підвівшись на ноги.
— Місіс Вебстер, місіс Вебстер! — заверещав Кіт.
— Так, юначе, — сказала місіс Вебстер. — Мені потрібно поговорити з вашим батьком. Він сьогодні прихворів. Не хвилюйтеся, а краще ідіть пограйтеся з глиною. Бо сестра скоро наліпить більше фігурок, аніж у вас.
Щойно вона рушила до вітальні, задзвонив телефон.
Карлайл потягнувся на інший бік стола й узяв слухавку.
Почувши знайомий шум на лінії, він здогадався, що це Ейлін.
— Так, — сказав він. — Слухаю.
— Карлайле, — почала його дружина, — я знаю, тільки не питай звідки, просто знаю, що в тебе зараз усе не дуже добре. Ти захворів, так? Річард теж хворий. Якась зараза ходить. У нього шлунок нічого не приймає. Він уже пропустив тиждень репетицій своєї п’єси. Мені довелося заміняти його й відпрацьовувати сцени з асистентом. Але я не через це телефоную. Розкажи мені, як там у вас справи.
— Нíчого розказувати, — відповів Карлайл. — Я хворий — це все. Напевно, грип. Але мені вже трохи краще.
— Ти все ще ведеш свій журнал? — запитала вона.
Він аж розгубився. Кілька років тому він розповів їй, що веде журнал. Не щоденник, казав він, а журнал — ніби це щось пояснювало. Але він ніколи його не показував і вже більше року не брав у руки. Вже й забув про нього.
— Тому що, — продовжувала вона, — тобі слід було би написати щось у журналі в цей період. Як ти почуваєшся, про що думаєш. Ну й узагалі, що в тебе в голові, поки ти хворієш. Пам’ятай, хвороби допомагають нам цінувати здоров’я і благополуччя. Вони багато про що говорять. Ти все записуй. Розумієш мене? Коли одужаєш, зможеш згадати, що ти тоді відчував. Можеш почитати його вже постфактум. Колетт так робила, — сказала Ейлін, — коли у неї була гарячка.