— Хто? — перепитав Карлайл. — Що ти сказала?
— Колетт, — відповіла Ейлін. — Французька письменниця. Ти маєш пам’ятати. У нас була її книжка. «Жіжі» чи якось так. Я її не читала, але відколи приїхала сюди, то читаю інші її книги. Мене Річард підсадив. Так-от, вона написала книжку про те, як усе було і що вона думала та відчувала під час гарячки. Іноді температура у неї була сорок градусів. Іноді нижче. А може, було й вище сорока. Але сорок — це найвище, що вона наміряла й зафіксувала. І з такою температурою вона сідала працювати. Коротше, вона про це писала. Ось що я хотіла сказати. І ти спробуй описати, як це. Може, вийде щось цікаве, — сказала Ейлін і розсміялася, Карлайл так і не зрозумів із чого. — Принаймні матимеш повний протокол своєї хвороби. На пам’ять. Буде що згадати. А зараз тобі просто некомфортно. Треба взяти з цього щось корисне.
Він узявся пальцями за скроні й заплющив очі. Ейлін досі була на лінії, чекала, що він відповість.
А що було казати? Тепер у нього точно не лишилося сумнівів, що вона збожеволіла.
— Господи, — сказав він. — Боже, Ейлін. Я навіть не знаю, що на це сказати. Правда. Мені треба йти. Дякую, що зателефонувала.
— Усе гаразд, — сказала вона. — Нам потрібно спілкуватися. Поцілуй дітей за мене. Скажи, що я їх люблю. І Річард передає привіт. Тільки він устати не може.
— Бувай, — сказав Карлайл і поклав слухавку.
Він закрив обличчя руками. Чомусь згадав, як товстуха зробила так само, йдучи до машини. Він опустив руки й подивився на місіс Вебстер, яка весь цей час за ним спостерігала.
— Сподіваюся, це не погані новини, — сказала вона. Старенька підсунулася із кріслом ближче до дивана, де сидів Карлайл.
Він похитав головою.
— Добре, — сказала місіс Вебстер. — Це добре. Містере Карлайл, зараз, можливо, не найкращий час говорити про це, — вона зазирнула в їдальню. Діти сиділи за столом, схиливши голови над глиною. — Але оскільки рано чи пізно поговорити все одно доведеться й оскільки це стосується вас і ваших дітей, ну і ви саме прокинулися, то я маю вам дещо сказати. Ми з Джимом уже немолоді. І нам хотілось би чогось більшого, ніж у нас є зараз. Ви мене розумієте? Мені важко про це говорити, — вона похитала головою. Карлайл повільно кивнув. Він зрозумів: зараз вона скаже йому, що йде. Він витер обличчя рукавом. — У Джима є син від колишнього шлюбу, Боб — йому вже сорок років, — він учора зателефонував і запросив нас до Орегону допомагати на норковому ранчо. Джим буде хазяйнувати з норками, а я готуватиму, купуватиму продукти, прибиратиму в будинку й усе інше, що потрібно робити. Це гарна можливість для нас обох. У нас буде житло, харчі й не тільки. Нам не треба буде хвилюватися про завтрашній день. Ви мене розумієте. Бо зараз у Джима немає нічого, — сказала вона. — Минулого тижня йому було шістдесят два. Він уже довго сидить без нічого. Вранці Джим прийшов, бо хотів розповісти вам про це особисто, а мені треба було вас попередити зарання. Ми подумали — тобто я подумала, — що було би добре, якби Джим був поруч, коли я вам скажу.
Вона чекала, що Карлайл щось відповість. Але він мовчав, тож вона продовжила.
— Я допрацюю тиждень і можу залишитися ще на кілька днів, якщо потрібно, але не більше. Нам потрібно їхати, тому мусите побажати нам удачі. Уявляєте: до самого Орегону на нашій тарантайці? Я дуже сумуватиму за малечею. Вони такі золоті.
Через деякий час, коли Карлайл не те що не відповів, а навіть не ворухнувся, вона встала з крісла і сіла на подушку біля нього. Вона торкнулася до рукава його халата.
— Містере Карлайл?
— Я розумію, — сказав він. — Хочу, щоб ви знали, що відколи ви з нами, у нас із дітьми багато чого змінилося, — голова заболіла, він аж примружився. — Голова болить, — сказав він. — Болить страшне.
Місіс Вебстер помацала йому лоба.
— У вас досі температура, — сказала вона. — Я принесу ще аспірину. Трохи зіб’є. Я ж іще тут працюю, — сказала вона. — Я досі за лікаря.
— Дружина каже, я маю записувати все, що відчуваю, — сказав Карлайл. — Думає, що це гарна ідея — описувати гарячку. Щоби потім було що згадати і засвоїти уроки.
Він засміявся. А на очі навернулися сльози. Він витер їх рукою.
— Я, мабуть, принесу вам аспірину з соком, а потім піду погуляю з дітьми, — сказала місіс Вебстер. — По-моєму, вони вже втратили інтерес до цієї глини.
Карлайл боявся, що вона вийде в іншу кімнату й покине його самого. Йому хотілося поговорити з нею. Він прокашлявся.