— Місіс Вебстер, хочу вам дещо розповісти. Дуже довго ми з дружиною любили одне одного понад усе на світі. І наших діток теж. Ми думали — ні, ми знали, — що постаріємо разом. І знали, що зробимо в житті все, що нам хотілося, і зробимо це разом.
Він похитав головою. Зараз йому було найсумніше через те, що тепер, що б вони не робили, вони робитимуть це окремо.
— Ну-ну, все гаразд, — місіс Вебстер погладила його по руці. Він випрямив спину і продовжив розповідати. Невдовзі діти вийшли у вітальню. Місіс Вебстер почекала, поки вони звернуть на неї увагу, і приклала палець до губ. Карлайл подивився на них, але не перестав говорити. Нехай слухають, подумав він. Їх це також стосується. Діти, здавалося, зрозуміли, що треба сидіти тихенько, навіть удали, що їм цікаво, і сіли в ногах у місіс Вебстер. Потім полягали на животи на килимі й почали хихикати. Але місіс Вебстер суворо глянула в їхній бік, і вони замовкли.
А Карлайл усе говорив. Спочатку голова ще поболювала, і йому було ніяково сидіти в піжамі на дивані поруч зі старенькою, що терпляче вислуховувала, як він переповідає своє життя. Але потім голова переболіла. І ніяковіти він незабаром перестав. Він розпочав свою історію десь посередині, після народження дітей. А потім повернувся до самого початку, коли Ейлін було вісімнадцять, а йому дев’ятнадцять, коли вони були закохані та згорали від почуттів.
Він зробив паузу витерти лоба. Облизав губи.
— Продовжуйте, — сказала місіс Вебстер. — Я вас розумію. Просто не зупиняйтеся, містере Карлайл. Іноді про це корисно поговорити. Іноді необхідно виговоритися. До того ж, мені справді цікаво. І вам стане краще. Зі мною колись сталося дещо дуже схоже, на кшталт того, що ви описуєте. Любов. Так, це любов.
Діти на килимі позасинали. Кіт спав із великим пальцем у роті. Карлайл продовжував розповідати, коли містер Вебстер підійшов до дверей, постукав і зайшов у дім.
— Сідай, Джиме, — сказала місіс Вебстер. — Ми не поспішаємо. Продовжуйте, що ви казали, містере Карлайл.
Карлайл кивнув старому, старий кивнув у відповідь і приніс собі стілець із їдальні. Він поставив його біля дивана і, зітхнувши, сів. Зняв кепку, стомлено закинув ногу на ногу. Коли Карлайл заговорив знову, старий поставив обидві ноги на підлогу. Діти прокинулися. Вони сіли на килимі і почали махати головами вперед-назад. Але Карлайл уже розповів усе, що було, і тепер мовчав.
— Добре. Ви молодець, — сказала місіс Вебстер, здогадавшись, що він закінчив. — Ви хороша людина. І вона теж — місіс Карлайл теж хороша. Не забувайте про це. У вас обох усе буде добре, коли це мине.
Вона встала і зняла фартух. Містер Вебстер теж підвівся, надягнув кепку.
На виході Карлайл потиснув обом Вебстерам руку.
— Прощавайте, — сказав Джим Вебстер і приклав руку до козирка.
— Щасти вам, — промовив Карлайл.
Місіс Вебстер додала, що вони ще побачаться завтра, рано-вранці, як завжди.
— Чудово! — сказав Карлайл, ніби вони щойно дійшли згоди щодо чогось важливого.
Стареньке подружжя повільно пройшло тротуаром і сіло у свій пікап. Джим Вебстер нахилився під щиток. Місіс Вебстер подивилася на Карлайла й помахала. Карлайл стояв біля вікна. Раптом він відчув, що щось закінчилося. Це було пов’язано з Ейлін і колишнім життям. А він хоч помахав їй на прощання? Мабуть. Точно помахав, просто зараз чомусь не може згадати. Але він зрозумів, що це закінчилося, і відчув, що може її відпустити. Він був упевнений, що їхнє спільне життя було саме таким, як він розповідав. Та воно минуло. І це минуле — як би складно не було з ним змиритися — тепер теж стане частиною його, як і все, що він пережив і залишив позаду.
Пікап рушив із місця, і Карлайл знову помахав. Старенькі теж на мить нахилилися в його бік. Коли вони поїхали, Карлайл опустив руку і повернувся до дітей.
Вуздечка
Під вікном припаркувався фургончик із номерами Міннесоти. Спереду сидять чоловік і жінка, ззаду — двоє хлопчиків. Липень, надворі під сорок градусів. Люди у фургончику втомлені. Машина набита одягом, валізами, коробками та купою всього іншого. Як ми з Харлі потім зрозуміли, це все, що лишилося після того, як банк у Міннесоті конфіскував їхній будинок, пікап, трактор, фермерське приладдя та кілька корів. Люди сидять у машині. Схоже, збираються з силами, щоби вийти. Кондиціонер у нас працює на максимумі. Харлі косить у дворі. Люди на передньому сидінні, посперечавшись, виходять і прямують до будинку. Я поправляю зачіску і чекаю, поки вони вдруге подзвонять у двері. Тоді йду відчиняти.
— Квартиру шукаєте? — питаю я. — Заходьте, всередині не так спекотно.