Веду їх у вітальню. Тут я працюю. Збираю орендну плату, виписую квитанції та спілкуюся із потенційними мешканцями. І зачіски роблю. Я стилістка. Так на візитці написано. Мені не подобається слово «перукарка». Якесь старомодне. У вітальні є спеціальне крісло і сушарка для волосся, яку можна підтягнути до спинки стільця. Є раковина, Харлі поставив її кілька років тому. Біля стільця столик із журналами. Журнали старі. У деяких повідпадали обкладинки. Але людям байдуже, що дивитися, поки сохне волосся.
— Мене звати Холіц, — представляється чоловік. — Це моя дружина.
Вона не дивиться на мене. Розглядає свої нігті. Вони з Холіцом навіть сісти не захотіли. Він каже, що вони шукають умебльоване помешкання.
— Скільки вас? — запитую за звичкою, хоч і так знаю відповідь, бо бачила хлопчиків на задньому сидінні. Два плюс два — чотири.
— Ми з жінкою і двоє хлопців. Тринадцять і чотирнадцять років. Вони житимуть в одній кімнаті, звісно.
Жінка схрестила руки на грудях і вчепилася в рукава блузки. Вона дивиться на крісло та мийку, наче ніколи такого не бачила. Може, дійсно не бачила.
— Я роблю зачіски, — кажу.
Вона киває. Переводить погляд на фікус. На ньому рівно п’ять листків.
— Треба полити, — кажу я. Підходжу і торкаюся листка. — Тут усе треба поливати. Повітря сухе. Дощ тричі на рік, якщо пощастить. Але ви звикнете. Ми вже звикли. Тут у всіх кондиціонери.
— Скільки за квартиру? — питає Холіц.
Я відповідаю, і він повертається до неї, глянути на її реакцію. З тим же успіхом можна було подивитися на стіну. Жінка на нього не реагує.
— Ходімо дивитися, — каже він.
Я йду за ключем від 17-ї, і ми виходимо надвір.
Я чую Харлі, хоч його і не видно. Потім він із газонокосаркою з’являється між будівлями. На ньому бермуди, футболка й солом’яний капелюх, куплений у Ногалесі. Зазвичай він косить траву або лагодить щось. Ми працюємо на корпорацію «Фултон Террес». Тут усе їхнє. На випадок, якщо зламається кондиціонер або щось трапиться із каналізацією, у нас є список телефонних номерів.
Я махаю йому, бо він не чує. Харлі знімає з косарки руку й махає у відповідь. Потім натягує капелюха на лоба і косить далі. Доходить до кінця газону й розвертається.
— Це Харлі, — доводиться кричати мені.
Ми заходимо в будинок і піднімаємося сходами.
— Чим ви займаєтеся? — запитую.
— Він фермер, — каже жінка.
— Уже ні.
— Тут у нас фермерам нічого робити, — не подумавши, випалила я.
— У нас у Міннесоті була ферма. Вирощували пшеницю. Тримали худобу. А ще Холіц любить коней. Добре в них розбирається.
— Та досить уже, Бетті.
І тут до мене доходить. Холіц безробітний. Це не моє діло, і мені шкода, якщо це дійсно так. Але, коли ми зупиняємося біля дверей, я розумію, що варто це уточнити.
— Якщо вас усе влаштує, то треба одразу сплатити за перший і останній місяць, і ще 150 доларів застави, — я дивлюся на басейн, поки кажу це. Кілька людей лежать у шезлонгах, хтось купається.
Холіц витирає обличчя рукою. Харлі з газонокосаркою віддаляється. Десь далеко по калле-Верде пролітають автомобілі. Хлопці вже вийшли з фургончика. Один стоїть рівно, як в армії: ноги разом, руки по швах. Але поки я дивилася, він почав махати руками вгору-вниз і підстрибувати, наче хоче злетіти. Інший присідає біля дверей фургончика.
Я повертаюся до Холіца.
— Давайте подивимося, — каже він.
Я повертаю ключ і відчиняю двері. Невелика двокімнатна квартира з меблями. Нічого такого. Холіц затримується у ванній кімнаті й смикає за ручку бачка. Чекає, поки наповниться.
— Це, мабуть, буде наша, — каже він про спальню, вікна якої виходять на басейн. На кухні жінка визирає з вікна, тримаючись за край сушарки.
— Тут є басейн, — кажу я.
Вона киває.
— Ми зупинялися в мотелях із басейнами. В одному було дуже хлорована вода.
Я чекаю, що вона скаже далі. Але жінка мовчить. А я не знаю, що додати.
— Думаю, нічого тягнути. Нам підходить.
Холіц дивиться на неї. Цього разу їхні погляди зустрічаються. Вона кивнула. Він видихнув. Раптом вона почала клацати пальцями. Однією рукою тримається за край сушарки, а іншою клацає. Клац, клац, клац — наче кличе собаку чи хоче привернути увагу. Потім вона перестала клацати й почала стукати нігтями по столу.
Я не знаю, як відреагувати. Холіц, здається, теж. Тільки ногами шаркає.
— Можемо повернутися до офісу й там усе оформити, — кажу. — Я рада.
Я дійсно була рада. У нас було забагато порожніх квартир для цієї пори року. А люди, здається, надійні. Їм просто не пощастило. З ким не буває.