Холіц платить готівкою: перший місяць, останній і 150 доларів застави. Я дивлюся, як він відраховує 50-доларові купюри. Харлі називає їх «грантами», хоча йому не так часто випадає їх бачити. Я виписую квитанцію і даю два ключі.
— Ну все.
Він дивиться на ключі. Дає їй один.
— Ось ми і в Аризоні. Хто б міг подумати, правда?
Вона похитала головою. Торкнулася до листка фікуса.
— Треба полити, — кажу.
Вона відпускає листок і повертається до вікна. Я підходжу ближче. Харлі досі косить траву. Вже перед будинком. Пригадавши розмову про фермерство, я на мить уявляю, що Харлі йде за плугом, а не за косаркою.
Дивлюся, як вони вивантажують свої коробки, валізи й одяг. Холіц несе якусь штуку з ремінцями. Не одразу, але я все ж здогадалася, що то вуздечка. Не знаю, чим зайнятися. Нічого не хочеться. Виймаю з каси «гранти». Щойно поклала, але знову виймаю. Купюри приїхали з Міннесоти. Цікаво, де вони опиняться за тиждень? У Лас-Вегасі. Про Лас-Вегас я знаю тільки з телевізора — тобто майже нічого. Уявляю, як одна із купюр потрапляє на пляж Вайкікі або в якесь інше місце. Маямі, Нью-Йорк. Новий Орлеан. А інша купюра переходитиме з рук у руки під час Марді Гра. Вони можуть опинитися де завгодно і через них може трапитися будь-що. Я записую своє ім’я чорнилом на широкому старому лобі Гранта. Виписую друкованими літерами. Я роблю так з усіма. Прямо над його густими бровами. Люди здивуються, узявши їх у руки. Хто ж така ця Мардж? Так і подумають: «Хто ж ця Мардж?».
Заходить Харлі, миє руки в моїй раковині. Він знає, що я цього не люблю. Але все одно миє.
— Ці люди з Міннесоти, — каже він. — Шведи. Далеченько їх занесло, — він витирає руки паперовим рушником. Хоче почути, що я дізналася. Нічого. Вони не схожі на шведів і говорять не як шведи.
— Вони не шведи, — кажу йому. Він наче не почув.
— То чим він займається?
— Фермер.
— Це він сам сказав?
Харлі знімає капелюха і кладе на моє крісло. Проводить рукою по волоссю. Дивиться на капелюха й надягає назад. Наче приклеєний до голови.
— Тут фермерам нічого робити. Ти йому сказала? — він дістає з холодильника пляшку содової і сідає у крісло. Бере пульт — телевізор починає шипіти. Він клацає, доки не знаходить, що хоче. Серіал про лікарню.
— Чим цей швед іще займається? Крім ферми?
Я не знаю, тому мовчу. Але Харлі вже втупився у свій серіал. Мабуть, і про запитання своє забув. Гуде сирена. Скриплять шини. На екрані швидка зупинилася перед входом у лікарню, миготять червоні вогні. Чоловік вистрибує з машини й біжить відчиняти задні двері.
Наступного дня хлопці попросили шланг, помити фургон. Помили зовні й усередині. Невдовзі помічаю, що жінка кудись їде. На високих підборах і в красивій сукні. Роботу шукатиме, подумалося мені. Згодом бачу хлопців. Возяться біля басейну в плавках. Один стрибає із трампліна і пливе під водою аж до іншого кінця. Випірнув на протилежному боці, випльовуючи воду, і потрусив головою. Другий хлопчик, той, який присідав, лежить на рушнику з іншого боку басейну. А перший все плаває вперед-назад, від одного кінця басейну до іншого, ледь відштовхуючись від стінок.
Окрім хлопців, біля басейну було ще двоє людей. Сидять у шезлонгах одне навпроти одного. Один із них — Ірвін Кобб, кухар із «Денні». Він називає себе Коротун. Інші теж його так називають — не Ірв, не якось інакше, а Коротун. Йому п’ятдесят п’ять, і він лисий. Уже схожий на в’ялену яловичину, але й далі сидить на сонці. Його нова дружина Лінда Кобб зараз на роботі в «К-Март». Коротун працює вночі. Вони з Ліндою домовилися, що в суботу і неділю в обох вихідні. В іншому шезлонгу — Конні Нова. Мастить ноги лосьйоном. Вона майже гола — тільки дві вузенькі смужки прикривають тіло. Конні Нова — офіціантка в барі. Вона переїхала сюди пів року тому зі своїм нареченим, юристом-алкоголіком. Але невдовзі вигнала його. Зараз живе з Ріком, патлатим студентом. Рік поїхав до батьків. Коротун і Конні в темних окулярах. Конні ввімкнула радіо.
Десь рік тому, незадовго до переїзду сюди, Коротун овдовів. Пару місяців похолостякував і знов одружився. Лінда — руда жіночка, років тридцяти. Не знаю, як вони познайомилися. Але якось увечері кілька місяців тому Коротун і новоспечена місіс Кобб покликали нас із Харлі на вечерю. Після вечері ми сиділи у вітальні й пили з великих склянок. Коротун запропонував подивитися свої любительські відео. Ми погодилися. Він налаштував екран і проєктор. Лінда Кобб долила нам випити. Гарно сидимо, подумала я. Коротун показував відео з подорожі на Аляску разом із покійною дружиною. Починалося все з того, як вона сідала на літак у Сіетлі. Коротун постійно коментував. Їй було років п’ятдесят, красива жінка, трохи повнувата. І волосся гарне.