На ній чорно-біла робоча форма. Ми обидві в уніформах.
— Сідайте, дорогенька, і почнемо.
Вона дивиться на пилочку для нігтів.
— Манікюр я теж роблю, — кажу я.
Вона сідає у крісло і зітхає.
— Відкиньте голову. Ось так. Тільки заплющте очі. Розслабтеся. Спочатку помиємо голову, тоді підфарбуємо корені. А далі побачимо. Скільки у вас часу?
— О пів на шосту треба вже бути на роботі.
— Встигаємо.
— Я можу поїсти на роботі. Але от що Холіц із хлопцями їстимуть на вечерю, навіть не знаю.
— Щось придумають.
Я відкриваю теплу воду і помічаю, що після Харлі там лишився бруд і трава. Витираю і починаю заново.
— Якщо зголодніють, можна пройтися до забігайлівки з гамбургерами. Нічого страшного.
— Не підуть вони туди. Та і я б цього не хотіла.
Це не моя справа, тому не відповідаю. Гарно збиваю піну і занурююся в роботу. Я помила голову, підфарбувала й посадила її під сушарку. Вона заплющила очі. Напевно, задрімала. Беру її руку і починаю манікюр.
— Не треба, — вона розплющує очі й відсмикується.
— Не хвилюйся. Перший безкоштовно.
Вона знову простягає руку, бере журнал і кладе на коліна.
— Це його сини, — каже вона. — Від першого шлюбу. Ми познайомилися, коли він уже розлучився. Але я їх люблю, як своїх. Не уявляю, як можна ще більше любити. Навіть якби я була їхньою матір’ю.
Я змінюю режим, і сушарка вже не так шумить. Продовжую робити манікюр. Її рука розслабляється.
— Вона втекла від Холіца і хлопчиків на Новий рік десять років тому. Відтоді вони про неї нічого не чули.
Я розумію, що вона хоче розказати про це. А я не проти. Люди люблять поговорити у перукарському кріслі. Я підпилюю нігті.
— Холіц розлучився. Потім ми почали зустрічатися. Одружилися. Тривалий час жили чудово. Звісно, всяке бувало. Але ми розуміли, для чого це все, — вона похитала головою. — Та потім щось змінилося. Холіц змінився. По-перше, захопився кіньми. Купив верхового коня, всі гроші в нього вкладав. На перегони з ним їздив. Але, як і раніше, працював ледь не до ранку, робив усе по дому. Я думала, що все гаразд. Та я ж нічого не розумію. Якщо чесно, офіціантка з мене теж нікудишня. Думаю, ці макаронники звільнять мене за першої-ліпшої нагоди. Або просто так. І що тоді? Як жити далі?
— Не хвилюйся, люба. Не звільнять вони тебе, — кажу їй. Вона бере інший журнал. Але навіть не розгортає його.
Тримає і продовжує розповідати.
— Так-от, кінь. Швидка Бетті. Бетті — це він жартома. Казав, у неї немає шансів програти, якщо назвати її моїм іменем. Немає шансів, ага! Вона завжди програвала. На всіх перегонах. Бетті-Без-Шансів — отак її треба було назвати. Я ходила кілька разів. І ставки на неї завжди були дев’яносто дев’ять до одного. Такі справи… Але Холіц уперся, як баран. Наполягав на своєму. Ставив і ставив на цю коняку. Двадцять доларів на перемогу. П’ятдесят доларів. Та й утримувати її було недешево. Спочатку здається, що недорого. А тоді набігає кругленька сума. І з такими коефіцієнтами — дев’яносто дев’ять до одного — він іноді купував комбінований квиток. І питав, чи уявляю я, яку купу грошей ми можемо виграти, коли наш кінь переможе. Але наш кінь не перемагав, і я перестала ходити на перегони.
Я продовжую робити своє. Зосередилася на нігтях.
— У вас дуже хороші кутикули, — кажу. — От гляньте. Бачите, наче півмісяці. Це значить, у вас хороша кров.
Вона підносить руку до обличчя і роздивляється.
— Ну, не знаю, — вона знизує плечима. Знову дає мені руку. Вона ще не договорила.
— Якось у школі кураторка попросила мене зайти до неї в кабінет. Запрошувала кожну з нас по черзі. «Про що ти мрієш? — питає. — Якою ти себе бачиш за десять років? Двадцять років?» Мені було шістнадцять чи сімнадцять. Дитина ще. Я не знала, що відповісти. Просто стояла там, як стовп. Цій жінці тоді було десь як мені зараз. Я думала, що вона вже стара. Уже половину свого віджила. Я почувалася, ніби знаю щось таке, чого не знає вона. Те, про що вона ніколи не дізнається. Якусь таємницю. Щось таке, чого не знає ніхто, про що не говорять. Тож я просто мовчки похитала головою. Вона, мабуть, подумала, що я обкурилася. А я просто нічого не могла сказати. Розумієш? Я думала, що мені відомо щось, про що вона й гадки не має. Зараз мені було би що відповісти.
— І що б ти сказала, люба? — я беру іншу руку. Але нічого не роблю. Просто тримаю і чекаю на продовження.
Вона підсувається. Намагається забрати руку.
— Що б ти відповіла їй зараз?
Вона зітхає і відкидається у кріслі. Вже не забирає руку.
— Я б сказала: «Мрії довго не живуть». Отак би сказала.