Я бачу, як вони виїжджають із парковки і повертають на дорогу, яка веде до шосе. Потім знову дивлюся на Харлі. Він всівся назад у крісло. У руках, як завжди, содова, на голові — солом’яний капелюх. Нічого не змінилося.
— Харлі?
Він не чує. Я підходжу і стаю перед ним. Він здивований. Не розуміє, у чім річ. Відкидається в кріслі й дивиться на мене.
Дзвонить телефон.
— Ти візьмеш? — питає.
Я не відповідаю. А навіщо?
— Ну то хай дзвонить, — каже він.
Я йду за шваброю, ганчірками і відром. Телефон затих. Харлі досі сидить у кріслі. Але телевізор вимкнув. Я беру ключ, виходжу назовні й іду до сімнадцятої квартири. Відчиняю двері, через вітальню проходжу до кухні — це була їхня кухня.
Полиці витерті, раковина й шафи теж чисті. Ну й добре. Кладу ганчірки на плиту і йду до ванни. Там усе чисто, хіба щіткою трохи потерти. Потім відчиняю двері у спальню, де вікна виходять на басейн. Жалюзі підняті, постіль складена. Підлога сяє.
— Дякую, — кажу вголос. Куди б вона не їхала, щасти їй.
— Щасти, Бетті.
Одна з шухляд комода висунута. Я підходжу її закрити. У глибині шухляди бачу вуздечку, яку він ніс, коли вони приїхали. Так поспішали, що забули. Може, спеціально залишив.
— Вуздечка, — кажу я.
Підношу її до вікна й роздивляюся на світлі. Проста стара вуздечка з вицвілої шкіри. Я в них не дуже тямлю. Знаю, що оце вставляють у рота. Вудила називається. Вони залізні. Повід іде наверх, за голову. Вершник його тримає, і коли смикає, коняка повертає, куди треба. Все просто. Вудила важкі і холодні. Коли тримаєш таку штуку в роті, швидко розумієш, що до чого. Тягнуть — значить, пора. Пора кудись іти.
Собор
Цей сліпий, старий друг моєї дружини, мав у нас переночувати. У нього померла жінка, тож він поїхав до її родичів у Коннектикут. Моїй дружині він дзвонив звідти. Вони про все домовилися. Він мав приїхати поїздом — п’ять годин у дорозі, а моя дружина — зустріти його на вокзалі. Вони не бачилися, відколи вона працювала на нього в Сіетлі, влітку десять років тому. Але вони підтримували зв’язок. Записували касети й відправляли одне одному поштою. Я був не в захваті від того, що він приїде. Ми були геть не знайомі. А ще мене непокоїло, що він сліпий. Моє уявлення про сліпоту сформоване фільмами. У кіно сліпі рухалися повільно й ніколи не сміялися. Іноді ходили з собаками-поводирями. Сліпа людина в моєму будинку — не зовсім те, чого мені хотілося.
Того літа в Сіетлі вона шукала роботу. Грошей у неї не було взагалі. Наречений, із яким вона збиралася одружитися наприкінці літа, навчався в офіцерській академії. У нього грошей теж не було. Але вона кохала його, він кохав її, ну й так далі. Вона знайшла дещо в газеті: «Робота. Читання для сліпої людини» — і номер телефону. Вона зателефонувала, приїхала на місце, і її одразу найняли. Вона пропрацювала з цим сліпим усе літо. Читала йому різне: дослідження, звіти й інші подібні речі. Вона допомогла йому організувати свій маленький кабінет у місцевому відділі служби соціальної допомоги. Вони здружилися, моя дружина і цей сліпий. Звідки я це все знаю? Вона мені розповіла. І не тільки це. У її останній робочий день в офісі сліпий запитав, чи можна йому доторкнутися до її обличчя. Вона була не проти. Казала, що він обмацав кожен сантиметр її обличчя, носа й навіть шиї! Вона це добре пам’ятала. Навіть написала про це вірша. Вона постійно писала вірші. Вірш-два щороку, зазвичай після якоїсь дуже важливої події.
Коли ми почали зустрічатися, вона показала мені цей вірш. У вірші було про його пальці, як вони рухалися по її обличчю. У вірші вона розповідала, що відчувала в той момент і про що думала, коли сліпий торкався її носа та губ. Я пам’ятаю, що на мене вірш не справив враження. Звісно, їй я цього не сказав. Можливо, поезія просто не моє. Визнаю, це не перше, про що я згадую, коли вибираю щось почитати.
Цей чоловік, її перше захоплення, майбутній офіцер, — вона в нього була закохана ще з дитинства. Ну, коротше. Наприкінці літа вона дозволила сліпому поводити руками по її обличчю, попрощалася з ним, вийшла заміж за свого милого, який уже став офіцером, і переїхала з Сіетла. Але вони зі сліпим підтримували зв’язок. Уперше вона зв’язалася з ним близько року по тому. Зателефонувала якось увечері з бази військово-повітряних сил в Алабамі. Хотіла поговорити. Поговорили. Він попросив надіслати йому касету, щоб вона розповіла про своє життя. Вона це зробила. Надіслала касету. На касеті розповіла сліпому про свого чоловіка, про їхнє військове життя. Розказала, що любить свого чоловіка, але їй не подобається, як вони живуть і те, що він військовий. Розказала, що написала вірш, і там є про нього. Розказала, що зараз пише вірш про те, як бути дружиною офіцера військово-повітряних сил. Вірш іще не закінчений. Іще пише. Сліпий теж записав касету. І надіслав. Потім вона записала. І так роками. Офіцера відправляли то на одну базу, то на іншу. Вона надсилала касети з Муді, з Макгваєра, з Макконнела і, зрештою, з Тревіса поблизу Сакраменто, де їй одного вечора стало самотньо, вона почувалася відрізаною від усіх своїх друзів, утрачених через ці постійні переїзди. Вона відчувала, що більше не витримає. Пішла і ковтнула всі таблетки з аптечки й запила пляшкою джину. Залізла у гарячу ванну та відключилася.