І от, як вони й домовлялися, моя дружина поїхала зустрічати його на вокзал. Не придумавши нічого ліпшого, ніж просто почекати їх, — звісно, це була його провина, — я пив перед телевізором, аж раптом почув, як до будинку під’їхала машина. Я підвівся з дивана зі склянкою в руці й підійшов до вікна подивитися.
Я бачив, що моя дружина сміялася, паркуючи машину. Потім вийшла з авто й зачинила двері. І все ще всміхалася. Нічого собі. Обійшла машину до сліпого, він уже почав вилазити. Цей сліпий, уявіть собі, був із бородою! Борода у сліпого! Це вже занадто, якщо чесно. Сліпий нахилився до заднього сидіння і витягнув валізу. Моя дружина взяла його за руку, зачинила двері і, розмовляючи про щось, повела до будинку й угору сходинками на ґанок. Я вимкнув телевізор. Допив, сполоснув склянку, витер руки. І пішов до дверей.
Моя дружина сказала:
— Любий, це Роберт. Роберте, це мій чоловік. Я тобі про нього багато розповідала.
Вона аж сяяла від радості. Сліпого вона тримала за рукав пальта.
Сліпий поставив валізу і протягнув руку. Я теж. Він добряче стиснув мою руку, трохи потримав і відпустив.
— У мене враження, що ми вже знайомі, — прогудів він своїм басом.
— У мене теж, — я не знав, що ще сказати. — Ласкаво просимо. Я багато про тебе чув.
Ми повільно, нашою маленькою групою рушили з ґанку до вітальні, моя дружина вела його за руку. В іншій руці сліпий ніс свою валізу. Дружина казала:
— Наліво, Роберте. Правильно. Тепер обережно, там крісло. Отак. Сідай. Це диван. Ми його недавно купили, два тижні тому.
Я розкрив рота щось сказати про наш старий диван. Він мені подобався. Але промовчав. Потім мені захотілося сказати щось інше, просто поговорити, наприклад, про мальовничий Гудзон, який він проїжджав дорогою до нас. Коли їдете до Нью-Йорка, краще сидіти з правого боку поїзда, а коли з Нью-Йорка — зліва.
— Як доїхав? — запитав я. — З якого боку поїзда, до речі, сидів?
— Що це за питання — з якого боку? — здивувалася моя дружина. — Хіба є різниця, з якого боку?
— Я просто запитав.
— Справа, — відповів сліпий. — Я поїздом не їздив майже сорок років. Востаннє ще в дитинстві було. З батьками. Давненько. Майже забув, як це. А тепер уже борода сива, — сказав він. — Ну, принаймні, мені так казали. Я маю солідний вигляд, люба? — запитав сліпий мою дружину.
— Дуже солідний, Роберте, — відповіла вона. — Роберте. Я така рада тебе бачити.
Моя дружина нарешті відірвалася від сліпого й подивилася на мене. По-моєму, їй не сподобалось те, що вона побачила. Я знизав плечима.
Я ніколи не бачився й особисто не був знайомий зі сліпими людьми. Цьому чоловікові було під п’ятдесят — збитий, лисуватий і сутулий, ніби постійно носив щось важке. Він був у коричневих штанах, коричневих черевиках, світло-коричневій сорочці з краваткою і піджаку. При параді. Ну й, звісно, борода. Зате без палички й темних окулярів. А я завжди думав, що в темних окулярах ходять усі сліпі. Чесно кажучи, краще б і він так ходив. На перший погляд його очі були, як у всіх. Але, якщо придивитися, щось було не так. По-перше, забагато білого в райдужці, та й зіниці, здавалося, бігали самі собою, він не контролював їх. Моторошна штука. Я придивився уважно й побачив, як ліва зіниця повернулася до носа, а інша намагалася втриматися на місці. Але не вдалося — око зажило власним життям, не питаючи у свого власника.
Я сказав:
— Принесу випити. Що бажаєте? У нас є всього потроху. Це наше хобі.
— Слухай, старий, я скотч люблю, — прогудів він своїм басом.
— Ага, — сказав я. «Старий» — нічого собі! — Звісно. Я так і знав.
Він помацав свою валізу, що стояла біля дивана. Знайомився з простором. Ну нехай.
— Я віднесу її до тебе в кімнату, — запропонувала моя дружина.
— Ні, не треба, — голосно відповів сліпий. — Я потім сам віднесу.
— У скотч додати трохи води? — запитав я.
— Трошки, — відповів він.
— Так і знав.
Він додав:
— Граминку. Знаєте такого ірландського актора — Баррі Фіцджеральда? Я — як він. «Коли я п’ю воду, — казав Фіцджеральд, — я п’ю воду. Коли п’ю віскі — я п’ю віскі».
Моя дружина засміялася. Сліпий поклав руку під бороду. Повільно її підняв і відпустив.
Я налив нам три великі склянки скотчу, потроху води в кожній. Ми зручненько всілися і почали говорити про те, як Роберт доїхав. Спершу довгий рейс із Західного узбережжя в Коннектикут — це ми обговорили. Потім із Коннектикуту поїздом сюди. На цей маршрут у нас пішло ще по склянці.