Я десь читав, що сліпі не курять, бо не бачать диму. Мені здавалося, це єдине, що я знаю про сліпих людей. Але наш сліпий скурив цигарку до пальців і підкурив іще одну. Накурив нам повну попільничку — дружині довелося викидати. Коли сіли за стіл вечеряти, випили ще по одній. Дружина наклала Робертові на тарілку стейк, гору картоплі з цибулею та зеленої квасолі. Я намазав йому маслом дві скибочки хліба:
— Ось вам хліб із маслом.
Я випив трохи зі своєї склянки.
— А тепер помолимося, — сказав я. Сліпий опустив голову, а дружина аж рота роззявила. — Господи, зроби так, щоби телефон не задзвонив і їжа не охолола.
Ми взялися до їжі. З’їли все, що можна було з’їсти на столі. Ми їли, як востаннє. Ми не розмовляли. Ми їли. Ми жерли. Все до останньої крихти. Ми поставилися до цього серйозно. Сліпий без проблем знаходив свою їжу: він точно знав, що і де на тарілці. Я захоплено спостерігав, як він ріже м’ясо ножем і виделкою. Відрізав два шматочки м’яса, на вилку — і до рота, потім перейшов до картоплі з цибулею, потім квасоля, потім відірвав шматок хліба з маслом і теж з’їв. І гарненько запив молоком. Брати їжу пальцями він теж не гребував.
Ми вм’яли все, і ще половину полуничного пирога на додачу. Потім якийсь час просто сиділи, як причмелені. Аж спітніли. Зрештою ми повставали з-за стола, а брудні тарілки так і лишили. Хай стоять. Ми пішли у вітальню і всілися на свої місця. Роберт із моєю дружиною на дивані. А я в кріслі. Ми випили ще по дві-три склянки, поки вони розказували, що нового трапилося за останні десять років. Я здебільшого просто слухав. Час від часу щось вставляв. А то він би ще подумав, що я вийшов, чи їй би могло здатися, що мені самотньо. Вони говорили про те, що сталося з ними — з ними! — за останні десять років. Я даремно чекав, що почую своє ім’я з милих уст дружини: «А тоді мій коханий чоловік з’явився у моєму житті» — щось подібне. Але нічого такого не почув. Більше говорили про Роберта. Роберт, здавалося, робив усього потроху — типовий сліпий майстер на всі руки. Останнім часом вони з дружиною розповсюджували «Емвей» і цим, наскільки я зрозумів, заробляли на життя як могли. А ще сліпий був радіолюбителем. Своїм гучним голосом він переповідав розмови з колегами-радіолюбителями з Гуаму, Філіппін, Аляски й навіть Таїті. Казав, що у нього багато друзів на випадок, якщо колись захоче відвідати ці місця. Час від часу він повертав своє сліпе обличчя до мене, клав руку під бороду й щось запитував. Скільки я вже працюю на своїй посаді? (Три роки.) Чи подобається мені робота? (Ні, не подобається.) Чи працюватиму я далі? (А які ще є варіанти?) Зрештою, коли мені здалося, що запас його запитань добігає кінця, я встав і ввімкнув телевізор.
Дружина роздратовано зиркнула на мене. За крок до скандалу. Потім подивилася на сліпого і сказала:
— Роберте, а у вас є телевізор?
Сліпий відповів:
— Дорогенька, у мене два телевізори. Один кольоровий, інший чорно-білий — раритетний. Це смішно, але якщо я вмикаю телевізор, — а я постійно його вмикаю, — то це кольоровий. Смішно, правда?
Я не знав, що на це сказати. Взагалі. Нічого. Тож я просто дивився новини і намагався слухати, що говорить диктор.
— Це кольоровий телевізор, — сказав сліпий. — Не питайте мене, як, але я можу відрізнити.
— Недавно новий купили, — підтвердив я.
Сліпий іще раз ковтнув віскі. Підняв бороду, занюхав і опустив. Він нахилився вперед. Поставив попільничку на журнальний столик, підкурив цигарку. Потім відкинувся на диван і схрестив ноги.
Моя дружина прикрила рота, позіхаючи. Потягнулася.
— Я, мабуть, піду нагору й візьму халат. Треба перевдягнутися, — сказала вона. — Роберте, будь як удома.
— Я і так, як удома, — відповів сліпий.
— Хочу, щоб тобі було комфортно в цьому будинку, — сказала вона.
— Мені комфортно, — відповів сліпий.
Після того як вона вийшла з кімнати, ми послухали прогноз погоди й почався якийсь матч. Її довгенько не було, я навіть не знав, чи повернеться вона взагалі. Може, спати лягла. Краще б вона прийшла. Мені не хотілося лишатись наодинці зі сліпою людиною. Я запитав, чи хоче він іще випити, він відповів: звісно. А потім я запитав, чи не хоче він покурити зі мною трави. Я сказав, що вже скрутив косяк. Це була неправда, але я подумав, що швидко впораюсь.
— Я би трохи спробував, — сказав він.
— Ну от, — сказав я. — Оце діло.
Я налив нам іще випити й сів до нього на диван. Скрутив два жирні косяки. Підкурив один і дав йому. Підніс прямо йому до пальців. Він узяв і затягнувся.