— Тримай, скільки зможеш, — сказав я. Було помітно, що він у цьому не розбирається.
Дружина повернулася до нас у рожевому халаті й рожевих капцях.
— А що це пахне? — запитала вона.
— Ми вирішили трошки курнути, — відповів я.
Вона глянула на мене, як на ворога. Потім подивилася на сліпого:
— Роберте, а я не знала, що ти куриш.
— Тепер курю, сонце. Все буває вперше. Але я поки нічого не відчуваю.
— Воно доволі легеньке, — сказав я. — М’яке. У голову не б’є, — сказав я. — Від цієї трави нічого поганого не буде.
— Ага, це точно, — засміявся він.
Моя дружина сіла між нами на диван. Я дав їй косяк. Вона затягнулася й віддала назад.
— Чия черга? — запитала вона. Потім додала: — Мені не слід курити. І так вже очі злипаються. Вечеря мене добила. Не треба було так наїдатися.
— Це все полуничний пиріг, — сказав сліпий. — Це він винен, — він голосно засміявся. Потім похитав головою.
— Пиріг, до речі, ще лишився, — сказав я.
— Хочеш іще, Роберте? — запитала дружина.
— Може, трохи пізніше, — відповів він. Ми зосередилися на телевізорі. Дружина знову позіхнула.
— Якщо захочеш спати, Роберте, то ліжко вже застелене. У тебе, мабуть, був важкий день. Скажеш, як захочеш лягати, — вона посмикала його за руку. — Роберте?
Він здригнувся і протараторив:
— Мені все дуже сподобалося. Так веселіше, ніж слухати касети, правда?
— Потихеньку бере, — промовив я і вклав косяк йому між пальці. Він вдихнув, затримав дим і випустив. Таке враження, що з дев’яти років це робив.
— Дякую, старий, — сказав він. — Але, по-моєму, мені вже досить. Здається, я вже починаю щось відчувати.
Він протягнув розкурений косяк моїй дружині.
— Я так само, — сказала вона. — Аналогічно. Я теж, — вона віддала косяк мені. — Я можу просто трохи з вами посидіти, із заплющеними очима. Тільки щоб я нікому не заважала, гаразд? Нікому. Якщо я вам заважаю, то скажіть. А якщо ні — то посиджу трошки із заплющеними очима, поки ви не захочете лягати, — сказала вона. — Якщо захочеш спати, Роберте, то я тобі вже постелила. Це поряд із нашою кімнатою нагорі. Ми тебе проведемо, коли будеш готовий. І розбудіть мене, хлопці, якщо засну.
Вона договорила, заплющила очі й заснула.
Новини по телевізору закінчились. Я встав і перемкнув канал. Сів назад на диван. Шкода, що дружина вийшла з гри. Вона лежала головою на спинці дивана, з роззявленим ротом. І так повернулася, що халат сповз із ніг, оголивши соковите стегно. Я потягнувся рукою поправити халат, але раптом глянув на сліпого. Якого біса! І відкинув халат назад.
— Скажеш, як захочеш іще полуничного пирога, — сказав я.
— Обов’язково, — відповів він.
Я запитав:
— Ти втомився? Відвести тебе до ліжка? Покимариш?
— Поки ні, — сказав він. — Ні, я посиджу з тобою, старий. Якщо ти не проти. Я можу сидіти, доки ти не захочеш спати. Ми ж так і не побалакали. Правда? По-моєму, ми з нею монополізували весь вечір.
Він підняв бороду, опустив. Узяв цигарки й запальничку.
— Усе гаразд, — сказав я. — Дякую за компанію.
Якщо чесно, я справді був вдячний. Я щовечора накурювався й сидів скільки міг, доки не засинав. Навряд чи ми з дружиною хоч раз лягли спати одночасно. Коли я все ж засинав, мені снилося всяке дурне. Бувало, що прокидався від тих снів у поту, і серце вискакувало з грудей.
По телевізору показували щось про церкву й Середньовіччя. Нетипово для телебачення. Я хотів подивитися щось інше. Поклацав по інших каналах. Але там теж не було нічого цікавого. Коротше, я вибачився й перемкнув назад на перший канал.
— Старий, усе нормально, — сказав сліпий. — Мені ж однаково. Дивися що хочеш. Я постійно вчуся. Навчання — воно безкінечне. І сьогодні не завадить чогось повчитися. Вуха ж у мене нікуди не ділися, — сказав він.
Якийсь час ми помовчали. Він нахилився вперед, повернувши голову до мене, а праве вухо до телевізора. Не дуже приємно. Час від часу він кліпав. Час від часу прочісував пальцями бороду, ніби в задýмі про те, що розповідали в передачі.
На екрані групу чоловіків у чернечих сутанах мучили інші чоловіки в костюмах демонів і скелетів. На чортах були чортячі маски, роги й довгі хвости. Це видовисько було частиною маскараду. Англієць, який начитував текст за кадром, сказав, що таке організовують в Іспанії раз на рік. Я спробував пояснити сліпому, що відбувається.
— Скелети, — промовив він. — Скелети я знаю, — він кивнув.
По телевізору показали один собор. Потім довгим повільним планом показали інший. Зрештою картинка перескочила на той відомий собор у Парижі з кам’яними контрфорсами і шпилями до небес. Камера від’їхала, показуючи весь собор, який височів над горизонтом.