Іноді англієць, який начитував текст, затикався і камера сама рухалася довкола соборів. Або показувала природу, пастухів, які йдуть полем за волами. Я чекав, скільки міг. Але потім треба було щось сказати.
— Зараз показують собор зовні. Гаргульї. Такі статуї маленькі, як монстри на вигляд. Тепер вони, по-моєму, в Італії. Ага, в Італії. Тут церква з розписаними стінами.
— Може, це фрески, старий? — запитав він, сьорбаючи віскі.
Я потягнувся за склянкою. Вона була порожня. Я спробував згадати те, що знав.
— Фрески, кажеш? Хороше запитання. Не знаю.
Камера показувала собор під Лісабоном. Відмінності між португальським собором, французьким та італійським були не дуже помітними. Але вони були. Переважно в інтер’єрі. Раптом до мене дещо дійшло.
— Я тут подумав. А ти взагалі маєш уявлення, що таке собори? Ну тобто як вони виглядають? Розумієш? Коли тобі хтось каже «собор», ти маєш поняття, про що вони говорять? Знаєш різницю між собором і баптистською церквою, наприклад?
Він випустив дим з рота.
— Я знаю, що на будівництво собору потрібні сотні робітників і п’ятдесят, а то й сто років, — відповів він. — Це диктор щойно сказав. Я знаю, що цілі покоління однієї сім’ї могли працювати над одним собором. Це я теж почув. І люди, які розпочинали будувати собор, ніколи не доживали до завершення своєї роботи. Так, як і всі ми, правда, старий? — він засміявся. Його повіки знову опустилися. Голова нахилилася вниз. Здається, засопів. Може, уявляв себе в Португалії. По телевізору показували ще один собор. Німецький. Диктор знову забубонів.
— Собори, — промовив сліпий. Він сів рівно й покивав. — Щиро кажучи, старий, я більше нічого про них і не знаю. Крім того, що щойно сказав. Що почув від нього. Але, може, ти б міг мені описати? Було б чудово. Я б із задоволенням послухав. Бо я дійсно гадки не маю, що воно таке.
Я пильно придивився до собору в телевізорі. Ну, і як його описувати? З чого почати? Але уявімо, що від цього залежить моє життя. Уявімо, наприклад, що якийсь навіжений погрожує мене вбити, якщо я цього не зроблю.
Я ще трохи пороздивлявся собор, потім картинка знову змінилася на природу. Не допомогло. Я повернувся до сліпого й сказав:
— Перш за все вони дуже високі, — я озирнувся навкруги, шукаючи, за що б його зачепитися. — Вони тягнуться дуже високо. Високо-високо. До самого неба. І бувають такі величезні, що їм треба опори. Щоби підтримувати їх, так би мовити. Ці опори називаються контрфорсами. Вони мені чомусь нагадують віадуки. Але ти, мабуть, і про віадуки не чув. Іноді в соборах стоять різні чудовиська, висічені з каменю. А іноді всякі лорди й королеви. Тільки не запитуй, навіщо вони там.
Він кивнув. Здавалося, вся верхня частина його тіла коливалася вперед-назад.
— У мене не дуже вдається, так? — запитав я.
Він перестав кивати і нахилився вперед, підсунувшись на край дивана. Він слухав мене, прочісуючи пальцями бороду. Було очевидно, що мої описи йому не допомагали. Але він все одно чекав, поки я продовжу. Він кивнув, намагаючись мене підбадьорити. А я думав, що ще сказати.
— Вони дуже великі. Величезні. Вибудувані з каменю. Іноді з мармуру. У ті стародавні часи, коли люди будували собори, їм хотілося бути поруч із Богом. У ті часи Бог був важливою частиною їхнього життя. Це видно по тому, як собори будували. Вибач, — сказав я, — але, мабуть, краще в мене вже не вдасться. Це просто не моє.
— Усе гаразд, старий, — сказав сліпий. — Слухай. Сподіваюся, ти не будеш проти, якщо я в тебе дещо запитаю. Можна? Це просте запитання — так чи ні. Мені просто цікаво, без жодних образ. Я ж у тебе в гостях. Але скажи, будь ласка, ти релігійна людина? Не проти, що я таке питаю?
Я похитав головою. Тільки він цього не побачив. Сліпому що підморгуй, що кивай.
— Мені здається, я не вірю. Ні у що. Тільки іноді це буває важко. Розумієш?
— Звичайно, розумію, — відповів він.
— Ну от, — сказав я.
Англієць досі щось розповідав. Дружина зітхнула уві сні. Потім глибоко вдихнула, але не прокинулась.
— Вибачай, — сказав я. — Але не вийде в мене описати собор. Не данó мені. Я старався.
Сліпий сидів тихенько, опустивши голову, й уважно мене слухав.
— Якщо чесно, мені ці собори якось по барабану, — сказав я. — Правда. Собори і собори. По телевізору хіба що можна подивитися. Та й усе.
Сліпий прокашлявся і щось дістав із кишені — хустинку; він прикрив нею рота.