Хоч і засмученого звісткою, мати все ж приохотила Миколу сісти до столу на підобідок.
А щоб якось утішити сина, сказала, що вже вся Зачіплянка знає, чого викликано його з хлібозбирання на Вовчій. Недаром, виходить, тут з Олексою мудруючи, креслили свої ватмани, - чогось таки варті їхні димолови…
- Замучились, мамо… Легше стіну пробити, - буркнув син.
Баглаїху це аж розсердило.
- А ти на легке сподівався? - запитала суворо. - Тільки якийсь бакай на дорозі, якийсь тугюголовець у директорськім кабінеті - одразу й носа вішати? Це не по-нашому, сину. Візьми лишень себе в руки! Легко в житті ніщо не дається, пора б уже знати…
Відчитала, показала характер.
- Дякую за моральну підтримку, - похмуро віджартувався Микола.
Посьорбав борщу, вщипнув пирога і одразу ж із двору.
Солома на Ягоровій хаті від часу злилася, скипілася в єдину землисту масу. Порожньо в дворі, тільки груші-рукавиці самотньо, нікому не потрібно висять. Біля саги постояв: дітлашня на мілкому вибулькувала, по сліпучому плесу плавав гумовий слоник з дзвіночками - індійський сувенір… Бережком змагаються в стрибках жабенята, ці змалілі нащадки мамонтів. Ще далі вийшов, на кучугури подививсь. Ніде нема! Так порожньо, порожньо навкруги! «І стежечка, де ти ходила, колючим терном поросла…» Течуть у мареві кучугури, молочай рудіє такий гіркий, що його й кози не їдять… Потужно димують заводи, зробили небо кудлатим, буро-оранжевим… Чорні силуети домен, місто нагірне з вежами… Дух титанізму панує тут. Літаки гуркочуть десь високо-високо… І знову накотилось на Багдая те, що давно вже не накочувалось: оця якась невловима тривожність світу, полігонність його… Навіть у розвихреній сліпучості сонця почувалось щось ніби тривожне… Мимоволі наверталось на думку: що буде з нами? З людьми, з заводами, соборами? Що буде з тобою, рудий молочаю?
Зайшов потім до Олекси - той ще не повернувся з роботи. Такий день: прикрість за прикрістю.
Опинився в Орлянченка. Ромця збирається в мандри, ніби таки дають йому туристську. Поїде подивиться, як вони свої собори бережуть: може, десь органну музику послухає, в соборах це, кажуть, виходить грандіозно!
- А знаєш, Микольцю, як болгари сталеварів називають? Огнярі! Це ж здорово?
Про Єльку розмову Орлянченко не порушував, вистачило такту. Мовчки зіграли партію в шахи. Тим часом і Олекса з'явився. Загледівши Миколу в Орлянченків на подвір'ї, теж завернув сюди, про що Ромця повідомив на свій манір:
- Ось і наш фанатик одновухий.
Фронт перейшов Олекса - вуха зберіг, а в цеху осколком ледве не все вухо йому відпекло, на щастя, хоч очі тоді йому не повипікало. Після того випадку вирішив переорієнтуватись на механіку, захопився в співдружності з Миколою пошуками ідеальної газоочистки. Механік сьогодні в доброму гуморі. Голий череп червоніє, як спечений, уціліле вухо горить.
- Наша бере, - звернувся з новиною до Баглая. - Не ми за директорами, вони тепер за нами ганятимуться. А то поставили фільтр на одну піч, а інші хай собі димлять, - пояснював Ромці. - І ніхто не скаржиться. В Липецьку як випустять жовтий дим - так, кажуть, одразу купа заяв у міськраду. А в нас звикли, мовчать. Феноменально терпляча нація! Чи просто забула, що можна ж зуби показати, спробувати відстоювати себе? Ну, тепер, гадаю, діло зрушиться. На понеділок, товаришу студент, нам із проектом на заводі бути.
- Тільки чи знову не відфутболять? - висловив сумнів Микола.
- Я ж давно вас, нещасних, учив, - упевнено мовив Орлянченко, - на всякого Бублика антибублик потрібен. На крутійство - силу антикрутійства… Крутійство - то ж ціла наука! Відфутболювати ваші ідеї знайдуться такі лоби, що ну! Але супротивника треба зустрічати у всеозброєнні! Він закручує - ти розкручуй. Він розкручує - ти закручуй. Війна нервів. Без війни нервів прогресу не буде! Вимотуванням їхніх бюрократичних жил - тільки цим ту залізобетонну публіку можна взяти.
Механік спробував пояснити, що не в тім річ, мовляв, не всі ж там і глухі. Секретар обкому зацікавився, товариш Дібровний, тому й заворушились.