Було ясно, що вона навмисне набалакує на себе, знаходячи якесь люте вдоволення в цьому самопаплюженні, навмисне виставляє себе в ролі пропащої, розгуляної, яка все пізнала, все перейшла.
- Не хочу цього слухати, розумієш? Ти не така! Я тебе знаю краще, ніж ти сама…
Єлька присмирніла, похнюпилась перед ним. Знічев’я длубала ногою корінь кінського щавлю. Потім, зітхнувши, обвела поглядом плавні:
- Чому в природі все таке гарне: небо… вода… очерети… А в людському житті?
Баглай з ласкою взяв її обидві руки, дивився на плечі, що стікали плавко, оголені більше звичайного… На опущені, з припаленими кінчиками вії дививсь, на болісний посмик губів… Нічого понад це! Вінець життя у тобі. І щастя жити - саме від того, що відкрив для себе оцю назавжди найближчу людину…
- Я тебе всюди шукав.
- Ти був… у наших Вовчугах?
Так, він був у Вовчугах! І йому все про неї відомо, він чув від людей про Єльчине життя, - розважне, добре слово про неї чув…
Невідривне на неї дививсь. Святе й зараз. Святе й чисте, як сонце, створіння! І не чув я, що злітало зараз із твоїх уст. Все оте вдаване, навіяне, награне - то не ти. І навіть якщо уява щиро нагнітала все це, не вір і крикам власної уяви, ти краща за них!
Єлька задивилась кудись на плеса далекі, що сонцем очі сліпили. За озерами знову озера - озера білих лілей, качок важучих, неляканих, пружнокрилих…
- Є щось сумне в цих просторах, - сказала після мовчанки.
- Не треба сумного! - відмахнувся Баглай, але теж замислився. - Простори завжди мають у собі щось сумне… Візьми небо, степи… Як і в усьому прекрасному, навіть у погляді закоханих психологи знаходять щось ніби тужливе… Так де ж ти була? Що шукала?
- Один сказав мені колись: шукачка свободи… Як лайку сказав… А воно ж і правда… шукачка, - і в голосі їй забриніла іронія, гіркість. - Та таки ж знайшла! Бо любов - це ж, мабуть, і є найбільша свобода…
- Як це ми зустрілися тут? Ожина кусюча, очерети, стежка безлюдна… і раптом ти. Просто містика якась!
Єлька звела очі на нього:
- Я вмерла б, якби ми більше в житті не зустрілись. Правду кажу: умерла б.
І погляд її став глибоким, як там, коли вперше побачив її на своїй Веселій через Ягорів паркан. Не було вже у вічу того, що перед цим навіювала на себе, навмисно навіювала, мовби від чогось захищаючись… Було зараз зовсім інше: вловив затаєну, болісну жагу чистоти й кохання. Жестом вродженої турботи й ласкавості зігнала йому комара з плеча, а рука так і затрималась на плечі. Відданістю, любов'ю світився й зеленавий погляд, очі стали криницями бездонними, знову наскрізне сяйнули слізьми, як там, біля собору.
- Ти мій коханий, коханий… Знав би ти, що зараз робиш зі мною. Біля тебе я вдруге народжуюсь, біля тебе знову людиною стаю…
- Щастя ти моє! Щастя, доки й живу на світі!
Сліпнучи від власної ніжності, Микола пригорнув, обійняв її.
Чапля поблизу, розгонисте змахнувши крилами, злетіла над сонцем, над очеретами.
Стояли, вмерши в обіймах.
Будуть ще вам місячні ночі Скарбного, будуть ще вам сиві тумани і роси по пояс! Порадують русалковим плескотом на глибинах, заніміють волохатими тінями по кущах. І птахи нічні будуть озиватися до вас своєю таємничою мовою, і в грозах благовісних, серпневих ще побачите своє Скарбне, у сплесках неба голубих, невагомих, коли весь надземний простір ними трепеще, і наелектризоване небо дихає свіжістю й силою розрядів, раз у раз освітлюючи до самих безодень ущелини хмар. Наснажена життям, аж весела йтиме нічна гроза, і шумітимуть дерева, по-нічному високі і якісь розп’яті, хрестаті…
Ще й ранки вам будуть гожі, післягрозові, коли вже відгриміло, й нема химерностей ночі, волохатих тіней, нема спалахів, таємничості, видінь - тонконогі комахи бігають по воді, вода корінь миє, і дівчина, приготувавшись до купання, стоятиме задумана між дубами на рідколіссі берега, і сонце молоде цілуватиме перса дівочі… Так буде: сонце хвилясте біжить по водах Скарбного, ледь торкнутих вранішнім рухом повітря, і світляні зайчики, відбившись від води, перебігають по берегу, по голих кореневищах, хвилями тіней і світла біжать по щасливих обличчях закоханих, по тугій карбованості гіллястих вікових дубів.
Глава XXIV
Навіть ті, в чиїх душах живе поезія урбанізму, мріють хоч раз провести вихідний поза містом, з ночівлею на Скарбному. Від танцмайданчиків та радіол, від асфальтової задухи й заводських димів тисячами втікають сюди, до музики жаб, до плюскотіння води й комариного дзвону.
Комарі тут найбільші в світі. Але й перед комаром горожанин не пасує, радісним стає саме збирання в дорогу, коли заводчани гуртуються, мов у далекий похід, і лунає над ними підбадьорливий голос ватажка: