З нами, українськими металургами, летіла ще велика група нафтовиків із Башкирії, з сім'ями, з малечею, діти одягнуті легенько - у тропіки ж летять… Збилися ми купою під крилом у своїх піджачках, обступили малих, щоб хоч їх трохи прихистити від вітру, пританцьовуєм та, звичайно ж, вихваляєм наш рідний сервіс. Іншого разу, мабуть, запалення легенів схопив би, а тут відбулись самими дрижаками, ніхто навіть і нежить не нажив, - от що означає бути в польоті, тримати нерви в кулаці.
Далі летимо через Гімалаї. Сяйво снігів, сліпучість небес, чистота вічності.
Прощавайте всі: і ти, жіночко, і ви, діти, і ви, хлопці з мартена, дорогі мої «мартини». До побачення й вам, бюрократи, не скоро з вами тепер зустрінемось… Летимо туди, де вас не буде, де справді, як на іншій планеті, тільки руда в надрах, а все інше починай спочатку.
Що ми знали про Індію? Країною споглядання вважають її, а для нас вона має стати країною роботи й роботи, постійної напруги, перших найважчих плавок…
Ночівля в Делі, з балкона цілу ніч парко троянди пахнуть, вранці вулицею оркестри, барабанщики в леопардових шкурах (був там у них саме парад з нагоди якогось свята), важка піхота на бойових слонах… І після цього знову дорога, й нарешті тропіки. Солодкуватий запах квітів тропічних, нам не знайомих, повітря гаряче, цикади тріскочуть, мов кулемети, голодрана чорноока малашня накидається звідусіль:
- Бакшиш! Бакшиш!
Місцевість майже пустельна, серед рівнини пальми, мов у кіно, і на тлі пальм - він, велетень металургійний…
Вдома у нас ще зима, а тут душно, як у печі. Сідаєш в автобус, за металеве не торкнись - опечешся!
Стали ми жити на цій бурій, аж червонястій землі, в самому серці найзасушливішого їхнього штату. Розповісти б, як по своїй необізнаності, корнфлекс пробували їсти виделками чи як широкими штаньми їх дивували? Дечим і вони нас дивували теж. Вразило найперше: завод відкритий усім вітрам, зовсім розгороджений! Згодом його огородили, зробили прохідну, як і в нас. Поряд з мартеном, під робочим майданчиком - базар! На ходу щось варять, шкварять, тут і горох продають, і банани, всі жуйку якусь жують із листя… Між людьми й корови блукають - це в них повсюдно… І кастовість, звичайно. Коли він начальник - то вже інструмент у руки не візьме, меньші для цього є. Контрактор-підрядник у них особа поважна, сам укладає контракт на роботи, людей набирає сам, без відділу кадрів. Виконали роботу - по рупії в зуби, а суму собі кладе. Дешева людська праця в них. Буває, механізми стоять, а землю жінки на головах корзинами носять. Ну і те, що моляться всі. Перш ніж на зміну заступити, він поклони б’є, на сонце молиться. Та все це повсякденність буття. Головне, що в роботу ввійшли ми впевнено і з тамтешніми людьми швидко здружилися.
Був у мене підручний по імені Рангар, сімейний уже, старшій доньці вісім років, все він її вихваляє.
Якось кажу йому жартома:
- Рангаре, в тебе дочка, в мене син такого ж віку… Може, будем сватами?
- Давай, містер Іван! Вона в мене бєлій-бєлій, як у вас!
І запрошує в гості. Живе, звичайно, скромно, без роскошів, у них у багатьох там житла такі: чотири палиці і рогожа зверху… Та все ж кавою почастував і доньку виставив на оглядини. Красуня, нічого не скажеш, але де ж там бєлій-бєлій?! Як циганча!
- Згода,- кажу. -Славна буде невісточка. Породичаємось.
І після того він справді зі мною, як з родичем: цілковита довіра, щирість, відвертість.
А Таратуті це чомусь не сподобалось.
- Що ти водишся з цими чорношерстими? - питає мене, коли я повернувся від Рангара.
Різонуло мене це слово, де він його і взяв. Але я промовчав. Тільки перед сном, коли вже й пропелер свій ми на ніч ввімкнули (підвішений на стелі такий вентилятор, що зарятовував нас від духоти), Таратута знов до мене:
- Образився за них? Кинь ти, Іване. Яка може бути дружба з бакшишниками?
- Вони до мене по-людському, і я до них - теж.
- Хіба вони розуміють по-людському? Англійці їх привчили одне розуміти: кулак… А нас вони тільки обциганюють на кожному кроці.