- Ні.
- Тоді нема ще в тобі отого… ферменту свободи, - сказав Обруч татуйований. - Абсолютної свободи нема в організмі. Теля ти поки що.
- Не лайся, - ображено наїжився хлопець.
- Це по-дружньому. Людину, яку не поважаю, матом ніколи не обкладу. І затям собі: на лідера не ображаються.
- Лідере, в тебе важкий характер, - зауважила Ера.
- Не заперечую. Як писав один у заяві до свого заводського колективу: «Оскільки в мене дуже поганий характер, який не дозволяє зжитися з сусідами по камері, то прошу взяти мене на поруки…»
Біля кінотеатру їхню компанію відтиснув убік потік людей, що саме висипали з останнього сеансу. Збуджений натовп схвильовано плив мимо них. «Фабзаєць», помітивши серед люду кількох своїх заводських, мимоволі відступив під дерево в тінь, не хотів, щоб його впізнали в п'яній компанії. Якісь дівчата, можливо, студентки, проходячи, ділилися враженнями від фільму, в їхніх очах ще блищали сльози; а з театру валом валили інші, розсипались навсібіч по малолюдному вже проспекту. Обруч, поклавши дамам своїм руки на плечі, стояв між красунями в недбалій позі й, пропускаючи натовп, гомонів майже розчулено про те, як багато на світі людей, що не сиділи в камерах, не почували вартового за плечем, не слухали вироків собі…
Сплив натовп. Вітя знову висунувся з тіні, блідий від випитого, синявий від неону. Висунувся і за мить знову сполохано позадкував, бо неподалік саме проходили дружинники, серед них двоє заводських арматурниць, - він їх упізнав. Ступають розмірене, поважно, трохи навіть хизуючись своїми червоними пов'язками. Обдавши Обручеву компанію враз посуворілими поглядами, дружинниці пройшли з рівним перестуком каблучків, за ними, ще суворіші, продефілювали хлопці-дружинники у напрасованих штанях, і Обруч знову заговорив про те, що існує на світі для декого просто ж ідилія: ці заводські хранительки порядку навіть уявлення не мають, скільки похмурих пропеклих зеків-криміналістів зараз, після відбою, вкублюються десь на нарах по режимних своїх таборах.
Вітя запитав, чи правда, що блатняк свого кореша нізащо не зрадить і що багато серед них трапляється безстрашних.
- А перед ким страх? - скривився мордань. - Нема Бога, крім кодексу!
Коло вітрини гастронома до них ув'язався ще якийсь миршавий тип, нестрижений; неголений, у пом'ятому береті. Він хоч і не був Обручевим знайомим, проте одразу назвав його другом, показував жмуток грошей, затиснутих у кулаці, і все доскіпувався, де ще можна випити, дарма що й так уже ледве тримався на ногах.
- Ти хто? - з підозрою бликнув на нього Обруч. - Може, лягавий? Чи хто?
- Міг би великим бути, - мимрив той. - А так ніхто. Такий, як і ви.
Лекторова запитала нервово:
- А хто ж ми, по-вашому?
- Дикі коні доби, - мовби тверезіючи, казав незнайомець. - Худоба, що починає ревіти перед затемненням сонця або перед землетрусом… Адже в нас розвинена інтуїція долі… Інтуїція неминучого і незабарного кінця…
- О! Та ти мудрецьі - вигукнув Обруч. - А мені здалося, що ти просто рядовий примітивний калимник, який не встигає пропивати свої хабарі. Спец по телевізорах абощо.
- Вмію і телевізори… І приймачі всіх систем… Все на світі ремонтую.
- А чи не брався ти земну вісь поправити?
- Земну вісь - це складніше… Зате реставрую навіть собори. Це мій коронний номер: реставратор-верхолаз.
- Це вже цікаво! - вигукнула Ера. - Це ви аж там, на шпилях? На найвищих куполах? Звідти, мабуть, чудові краєвиди?
- На сто миль видно навкруги… Все бачу… Де начальство бенкетує на дачах… Де прокурори хабарі беруть та юшку з браконьєрами варять… Все відкрито мені… За горизонти буднів кидаю з верхотури орлиний погляд…
- А в душу? В глибінь душі можете зазирнути? - ущипливе запитала Жанна.
- Туди - ні. Туди не дано нікому. В ядро атома зазирнули, в космос вирвались, нафту тягнем з десятих горизонтів… А в надра душі - ніхто. Морок! Тьма бездонна! Тільки щось мерехтить у глибині загадками вічними…
- Та ти що - псих? - уважно став приглядатись до верхолаза Обруч. - Може, ти з Ігрені, з психдиспансера втік?
- Я вас боюсь! - відсахнулась Ера.
- Не бійсь, - заспокоїв Обруч. - Коли що, я одразу погамую. Сам збираюся з кийком на Ігрень буйних приборкувати. За це там добре платять.
- Я такий, як і ви, - вів своєї верхолаз. - Хоча декому здаюся дивним.
Таратута зміряв його неприязним, поглядом:
- А ти часом з собору не падав? Може, ти контужений?
- На війні не був, але життя завдало контузій… Та й ви, по-моєму, контужені, братці? Одначе де ж усе-таки випити нам?
І знову помахав жмутком грошей у кулаці. Той жмуток, видно, справив враження на Таратуту, і він згадав, що на вокзалі ресторан працює цілодобово.