Кажуть, що поезії передує подвиг. Інших життя кидало на великі випроби, а що тебе жде серед цієї буденності, серед плину сірих днів, що деколи справді здаються «мов осінні пляжі…»? І яка вона є, сама природа подвигу? Чи здатен його вчинити той, хто заздалегідь готує себе до цього, чи, може, ближчий до істини той, для кого подвиг це акт миттєвий, блискавичний, майже рефлекторний? Він, певне, як спалах, його вічність вкладається в мить, він там, де йдуть безоглядно на смертельний риск, без вагань кидаються на двобій із злом…
Чуєш у собі поклик поезії, але хто навчить тебе її чародійницьких тайн? Собор оцей? Горда поема степового козацького зодчества, вона щоразу хвилює тебе, щось навіває, відлунням далеких подій входить у твою молодість. І не треба тут руїни, чуєте ви, генії руйнацтва? Невже не доходить до вас оцей дух обжитості планети, певності, злагоди, який живе у таких витворах, в їхній гармонійності, - дух, що єднає людство?
Життя проклало свої русла повз цей собор, будні ідуть повз нього нескінченними чередами, нові покоління на цих селищах освідчуються в коханні, проносять Широкою старих металургів на вічний спочинок, а півкулі бань все пливуть над Зачіплянкою, як образ нескінченності, все височить на майдані ця сива скеля віків. Собор завжди несе в собі певний настрій, але найбільше любить Баглай його уночі, а розшумілі вітряні ночі, коли налетілий східняк рве листя з по-нічному грізних дерев, а навкруги місячно й вітряно, і собор стоїть серед такої видної ночі увесь якийсь наповнений, біліє фантастично, мов вітром напнутий парус… Є в ньому своя пластика, є ритми свої, тільки йому властиві… Але ж є щось таке і в твоєму теперішньому житті? Хай інакше, нове, але є! І ти шукатимеш ці ритми. Може, Зачіплянка для того тебе й народила, щоб відкрив ти свою, Баглаєву, музику барв, що її, може, таять у собі оці спалахи вічно живого заводського неба, оці соборно-білі зачіплянські ночі…
Місяць підбився високо: садки блищать, не шелехнуть; спочиває після трудового дня Зачіплянка, віддавшись в обійми своїм серпанковим снам.
А «Москвич» усе під парканом стирчить. Допізна блукаючи по Веселій, студент доблукався-таки, доки один з юшкоїдів, похитуючись, вичалапав з Ягорового двору, став у затінку біля «Москвича» справить малу нужду. Миршавий, маленький, в розчавленім капелюсі. Добре, видно, наюшкувався - місяця не впізнав. Задерши в небо мишаче своє обличчя, спромігся на жарт:
- Не розберу: що зараз у нас - день чи ніч?
Маячила осторонь постать юнака у білій сорочці. І ніби не чула жарту:
- Ей!
Мовчало.
- Ей! - повторив юшкоїд вимогливим тоном.
І тоді почулось у відповідь стримане, спокійне:
- Якою це мовою: «Ей»?
- Що то вгорі: місяць чи сонце?
- Не можу знати: я не тутешній.
Юшкоїд підступив до студента ближче, розглядав з підозрою.
- Чого ж тут стовбичиш, коли нетутешній? До машини приглядаєшся?
- До всього.
- Іч який!… Нетутешній… Звідки ж ти?
- З двадцять першого.
- Це що… завод номерний? Поштова скринька?
- Ні, не скринька.