Тепер, видно, хтось вирішив перетворити в руйновище і цей собор. Повернеться Іван з Індії - порожньо на майдані! Пустеча! Де ж собор? Вірунько, де ж собор наш, біля якого ми з тобою так любили блукати в молоді наші ночі кохання?… Мовчазний зачіплянський гігант-старожил, що на роботу нас літо й зиму проводжав і щодня зустрічав із роботи, де ж він?… Чому на його місці пустир?
Підійшло ще кілька селищанських, оглядали пляму - слід від зниклої охоронної таблиці. Семко Дейнека подав думку, що треба міліціонера б викликати, щоб вівчарку привів та пустив її по сліду. Там у них собаки-шукачі здорово намуштровані, будь-який слід візьмуть.
- Цього сліду ніяка собака не візьме, - кинула Вірунька сердито і поспішила до автобуса, що саме підійшов.
Ніби не що й сталось, а навіть і на роботі чомусь Віруньці було марудно, сердито на всіх. Одразу ж після зміни вирішила зайти до Лободи: собор у його ж підпорядкуванні, над ним Володька начальство…
Начальство було в бадьорому робочому настрої. Синя блуза-спецівка просто поверх майки, бо жарко. Хто не знав би в лице господаря кабінету, міг подумати, що перед ним заводський інженер-металург, один із відвідувачів, що забіг просто з цеху в кабінет і, чекаючи свого керівного друга, вільно сів посидіти за його столом. Вікно відчинено, і за ним видно закурену сажею акаційку, хирлявий газончик, а трохи далі - чорно-сіру, столітньою курявою вкриту браму заводську. Пилюки в кабінеті явно не бояться - порохня шаром лежить на поскручуваних у труби якихось плакатах чи діаграмах, що валяються на масивному сталевому сейфі; помітно пилюку й на чавунній статуетці Титана, прилаштованій на письмовому столі. Заводський гуркіт у вікно долинає, але на нього в кабінеті не зважають, до цього звичні. «Ви сподівалися зустріти за цим столом заскорузлого чинушу, - мовби повинно було казати все тут відвідувачеві, - жовчного бюрократа, що відгородився від роботяг і за паперами світу Божого не бачить. А я ось який. Висунули, то й сиджу. З цеху прийшов, а скажуть, то й знов у цех вернусь. Мене цим не залякаєш, за канцелярський стіл не тримаюсь». Все по-діловому на столі: календар, телефони різних кольорів, пластмасове письмове приладдя та ще ота чорна, заводського литва статуетка - точнісінька копія того Титана, що в парку на високому п'єдесталі десь аж під небом стоїть, простерши руку над заводами. Тут, на столі, присутність Титана не випадкова, серед купи паперів цей карликово-інтимний, змалілий Титан - як знак того, що в кабінеті пам'ятають про нього повсякчас.
- Кажи, Віро Пилипівно, з чим прийшла? - Лобода сидить збоку стола звично, невимушено, нога на ногу.
- Цій ночі, - почала вона і осіклася, бо очі його, завжди трохи шельмуваті, змигнули розсіяним сміхом, стрельнувши кудись убік, і їй на мить здалося, що Володьці вже все відомо.
- Слухаю, слухаю тебе.
- Таблицю вночі знято з собору…
- Ах, Вірунько, я думав, у тебе щось виробниче, невідкладне, - мовив з розчарованістю в голосі, хоча шельмуватість з очей не зникла. - А ти знайшла з чим… Повір, не один собор у мене на плечах… Дозволь спершу ось із товаришем з області докінчити.
Але товариш, що скромно, сидів під стіною, сухорлявий чоловік у темній сорочці з краваткою, стримано зауважив, що він почекає. Що йому буде навіть цікаво.
Булькаті, стереоскопічні очі Володьчині знову змигнули, невловно змигнули, але він і на знаки не дався, що хотів би уникнути розмови на цю тему, навпаки, по-дружньому мовив до Віруньки:
- Ну, кажи, що там.
Вона коротко переповіла, закінчивши знервовано:
- Самоправство якесь. Нікого не питаючись. Наче і влади нема!
Лобода глянув на товариша з області так, ніби вибачаючись за Віруньчину неоковирність: що з неї, мовляв, візьмеш, рядова виробничниця, січе навпростець…
- Влада, Віро Пилипівно, є, - сказав їй наставницьки. - До того ж дуже конкретна. Ось ми з тобою і маємо честь її представляти.
«Ти мені баки не забивайї - хотілося крикнути Баглайці. - Я краще тебе знаю, що влада є. І що мене не для пустомолотства в міськраду селищанами послано. А ось ти чого крутиш? Хіба не бачу тебе, крутія? Та я ж тебе наскрізь бачу!»