Штереверя випхався у золоті своїх риз наперед, з пузатою сулією в руці - певне, бажав поблазнювати перед отаманом:
- Професоре, а мені в твоєму музеї місце знайдеться? Годящий для історії?
Яворницький глянув на нього вивчально:
- Дещо й від тебе вона візьме. Вошу, може, на аркані… Чи самогону оту сулію… Бо що ж іще?
- О, та ти жартун, діду, - блимнув спідлоба Семенюта, швидкий до розправ. - Спустити б тобі штани та всипати за твої професорські жарти. Жити набридло?
Всі звернули погляди на Махна: може, й накаже? Не в його вдачі воловодитися з такими. Може, бровою скине, пальцем подасть ледь помітний знак братам Задовим, і ті одразу візьмуть старого під руки, ходім, діду, в проходочку, до тих акацій, а там дуло в потилицю і вусами в землю, будь ти історик, хоч переісторик… Та батько Махно розсудив інакше. Ось ти, мовляв, Яворницький, славився в губернії своїми лекціями про козаччину, простолюддю і навіть купцям їх читав, щоб грошей із своїх гаманів на розкопки давали. Так просвіти ж тепер і моїх хлопців, розкажи їм про цей собор, щоб хоч знали, звідки ти їх, героїв повстанства, повиганяв!
І Яворницький, цим звертанням якось упокорений, посумирнішав, подобрішав одразу і, звертаючись до натовпу, справді став про собор цей оповідати. Раніше, ще в княжі часи, мовляв, собори найчастіше будували на честь перемог, а цей був збудований козаками на знак прощання зі зброєю, з Січчю. Того року закладали його, коли цариця-сука Січ розгромила. Полюбовник її По-тьомкін, що сам у козаки втерся, Грицьком Нечесою назвавсь, наукою зради помагав тій скурвленій вінценосиці. Та ти ж наші шанці підступно забрала, і гармати, і прапори, і печатку військову, а ми ж - хоч вели нас на сустави рубати! - натомість собор святий вибудуєм, дух свій у небо пошлем, і він у віках сіятиме над степами!…
- Добре заливає старий опеньок, - кинув із натовпу рябощокий махновець у кудлатій папасі, а Яворницький, впіймавши його очима, враз прикипів до нахаби суворим поглядом:
- Ти свою шапку баранячу скинь перед цим витвором! Скинь її перед тими козацькими архітекторами, що собор цей тобі, ледащові, будували… Побачимо, що ти збудуєш.
Махно вловив у цьому ніби натяк на себе. Кликнув, вигукнув з натовпу Барона, одного з найязикатіщих своїх теоретиків.
- Розкажи йому, - ткнув на Яворницького, - про наш рух, бо лекції читає, а сам темний…
І Барон пішов перед старим викидати словесні колінця, вигинався, мов клоун на килимі. Про експеримент влади безвладної, про те, що стане цей гуляйпільський випроб новим словом для всього людства, буде створено в степах царство розкутого індивідуума… Знов згадав про цілковиту свободу, про той вічний абсолют, від якого професора скривило, наче від гіркого. Ти мені, мовляв, про абсолютну свободу, а я тебе спитаю, чи можлива вона взагалі? Ти мені про життя без насильства, а чого ж у самого кобуряка аж до колін теліпається? Баронові здавалось, що він уже поклав старого на обидві лопатки, поклав та ще й Бакуніним та Карпократом зверху придавив. А собори оці - це не що інше, як кумирні, де тільки чад та фіміам, і стоять вони на перепоні до розвитку вільної особи, тому й дзвони з них треба стягати та бичувати волами в Гуляйполе, а з самою кумирнею що робити, хай це батько скаже.
- Ну як? - вдоволений словозливою стріляного набатовця, глянув Махно на Яворницького.
- Та нічого, - відповів той. - Тільки шаблюка в нього, бачу не по зросту… До чого воно й дійде так. Кобуряки до колін, шаблі до п'ят… Оружжя все більшає в розмірах, а люди щодалі меншають. Колись, кажуть, люди були такі, що по лісах, як по траві, ходили, а тепер он які… Дрібнота. Коли й далі так піде, то стануть і зовсім як мишенята: по дванадцятеро в печі ціпами молотитимуть.
- Ох, діду, не забувай, що ми анархи!
- Мовчу. Знаю ж бо, від анарха до монарха недалеко.
Махнові сподобався жарт. Поляскав нагайкою по штиблету, шаблюку свою поправив, - вона теж була довжелезна, деколи аж землю орала, - відтак молодецьки випнув груди:
- Ось ти, Яворницький, думаєш про себе, що ти мудрець, що вся істина-правда тільки тобі відкрита, а я тобі скажу, що зараз такий час, коли вся правда отут, на вістрі моєї шаблюки!
- Може, може, - Яворницький згідливо й посмутніло кивнув головою. - У вас вона на вістрі шаблюки, а в мене отам, на верхах собору, на його шпилі.
І всі чомусь задерли голови туди, на шпиль, на маківку собору, задивились і примовкли на деякий час.
По хвилині мовчання Махно знову обернувсь до Яворницького:
- Про запорожців, кажуть, ти все позаписував, кожну росинку слави збираєш. А хто ж збиратиме нашу славу? Вона ж у тих самих степах росте, і погляд історії до неї прикутий.