- Ти ж сучасний хлопець, Миколо, лев на курсі з теоретичної фізики, і я просто дивуюсь, як ти можеш захоплюватися анахронізмом, піддаватися… міражам.
- Без міражів не було б і віражів. Так, я гадаю, на це міг би відповісти той, хто знається на законах аеродинаміки. А собор - це не тільки міраж. Найвища поезія, думка людська неминуче прагне зматеріалізуватись, і тут це сталося колись. Глянь, як пливе у блакиті! Невже тобі він байдужий?
- Ти мені поясни: в чім його сенс? Раніше споруди такого типу, ясна річ, мали значення для людини, але сьогодні, року Божого шістдесят третього?… Процесові старіння підлягає все. Як тобі відомо, старіє навіть метал.
- А це не старіє! Мистецтву, тільки йому дано володіти таємницями вічної молодості… Згодься, людській натурі притаманний потяг до ідеальних гармоній - свідченням того є хоча б математика, логіка, музика… І в цьому творінні поєдналося все, все гармонійно злилось, і виникла велика, вічна поезія. Невже ти не почуваєш, що в отому гроні соборних бань живе горда, нев'януча душа цього степу? Живе його мрія-задума, дух народу, його естетичний ідеал… Нас з тобою не буде, а дев'ятиглав цей стоятиме, повинен стояти!
- Навіщо? Розтлумач.
- А навіщо я люблю? Навіщо ти любиш?
- Щодо мене, це надто сміливе припущення…
- Такий собор, такий витвір, він належить не тобі, не мені, точніше, не тільки нам. І не тільки нації, яка його створила. Він належить всім людям планети!
- Ого! Пішли-поїхали…
- Якась є колективна свідомість в народу, в людства - повинна ж вона передаватись у майбутнє! Повинна ж у пам’яті прийдущих зберегтись? Дикі степи тут з білими кіньми були, дикі води Вовчої, темні хащі Скарбного кишіли звіром… Тільки кронясті дуби стояли над водою, як храми. І ось він прийшов, великий будівник, і своїм духом, своїм витвором оживив цей пустельний простір. Не знаю, як хто, а я вже не уявляю цих степів без отого силуету собору-дев’ятиглавця. Ті, що будували його, вони думали про вічність. Людині властиво прагнути вічності, знаходити в ній для себе мету і натхнення… Навряд чи взагалі є щось гідніше, як вдосконалювати свій дух, увічнювати себе в творіннях своїх і дарувати їх нащадкам. Чи це, по-твоєму, теж міражі?
- А без них мені, скажімо, звичайному, простому смертному… не можна й прожити?
- Чому ж, можна. Можна прожити і без собору, і без пісні, і без Рафаеля. Без усього можна, на чому висять охоронні таблиці і на чому їх нема. Можна «Анну Кареніну» читати в екстракті, на півтори сторінки тексту. Але чи залишились би ми тоді в повному розумінні слова людьми? Чи не стали б просто юшкоїдами, пожирачами шашликів? Тяглом історії?
- Забуваєш ти, друже, про одну обставину: вік наш не в рицарських латах. Вік наш в атомному шоломі, і на це не можна не зважати.
- Знаю, ти про всепланетний фінал. Але ж його може й не бути. Замість тієї стадії буття, яку біблійні поети назвали судним днем, може ж бути безконечність, безсмертя?
- Безсмертя, якого воно кольору? Яке на смак?
- Кольору неба! А смак свободи! - так воліє висловлюватись, розлігшись у пшениці, Баглай. Небо над ним, блакитний купол собору планетарного, без іржі, без хмарини, лише десь по обрію підниззя цього небесного купола реактивний тасьмою підперезав. - І якщо вже говорити про безсмертя, то мистецтво стоїть до нього найближче.