Закохану людину одразу помітиш, закоханість у неї на виду, в блиску гарячих очей, у трепеті усмішок, мимоволі роздаваних кожному, - токові жінки жартують на адресу Баглая, зразу видно, мовляв, до безтями закоханого студента… Урожай покликав на токи всіх, разом з колгоспниками тут і конторники, і медики, і вчителі… Токове жіноцтво на око госте: ось дивіться, мовляв, куди піде той чубатий, атлетичної статури студент-зерновоз, де він присяде, там і наша «англічанка» присусідиться. І справді, коли під час обідньої перерви влаштуються вони з Геннадієм перепочити на золотих пуховиках свіжої запашної соломи, розляжуться горичерева, насолоджуючись вольностями після солодкої праці, як одразу вже й вона тут, Талка, молода вчителька англійської мови, що й по току ходить з вихилясами, мов на тротуарах проспекту. Підсяде до Баглая, фамільярно штурхне його своєю тоненькою рукою:
- Не будьте ж мовчуном. Розкажіть, що там нового в нас: хто на гастролі прибув? Що танцюють?
Так наче закинуто її кудись у дику пустелю. І все сідає так, щоб ноги йому показати та вигідно виставити бюст.
Баглай не дуже з нею церемониться:
- Можна подумати, що ви десь на арктичній крижині, Талко, або в джунглях Калімантана. Не ускладнюйте ситуацію. Кілька годин доброї тряски в грузовику - і вже ви на проспекті під вечірнім неоном… Хоча й тут, у степах, я не бачу нічого страшного. Жити можна!
- Це вам так здається, бо ви тимчасово! А як мені… Все життя слухати оті нескінченні: «Здрастуйте!» Скільки йдеш по вулиці, тільки й чуєш: «Здрастуйте» та «Здрастуйте». В школу прийдеш, і там шум-гамір, діти не слухаються, з директором непорозуміння.
- Жаль, що не я ваш директор.
- Ви були б зі мною ласкавіші?
- Так. Замість нескінченних «здрастуйте», один раз сказав би: «Прощайте…»
- Нечема ви.
Скрушно, як у забутті, ламали соломинку пальці її з червоними нігтиками з напівоблізлим лаком.
- Талко, пробачте цей невдалий жарт. Я вас не хотів образити.
- Комусь, може, було б і легко тут, а я ж у місті виросла. Як не як - перед вами людина цивілізована.
«В тебе цивілізація, голубко, на кінчиках нігтів… Та й та облазить», - подумав Баглай. Одначе не хотів більше псувати їй настрій, сказав:
- Все залежить від вас. Ну та ще від сонця.
- Чому від сонця?
- А хіба невідомо вам, що самопочуття людини, навіть настрій її, залежить від вибухів на сонці?
- Я цього не знала. А кохання, як, по-вашому… воно теж пов'язане з сонцем?
- Безсумнівно. З усіх почуттів це - найсонячніше, запевняю вас!…
- Ні, я серйозно, а ви смієтесь…
Технократ, прочунявшись, з соломою в чубі, мимрив щось про те, які його «дрімки напали» (вислів однієї з токових молодиць), і після цього стали вони з'ясовувати з Талкою, як перекласти ці «дрімки» англійською мовою.
Баглай, розкинувшись на соломі, заплющив очі. «Оленця… Єльця… Єлена… Яке чудове ім'я! Ахейці за Єлену воювали з Троєю десять років… А я за тебе ладен воювати все життя!»
І під заплющеністю очей був із ним Єльчин образ. Як солодко було викликати її в уяві, бачити усмішку її, трепет вуст, чути голос грудний, ласкавий… То посміхнеться, то раптом тінню набіжить на неї незрозуміла засмута… Чого ти невесела? Як тобі зараз там ведеться на нашій Зачіплянці? Білими кіньми, колісницею золотою хотів би промчати тебе над степами, щоб тільки засмуту твою розвіяти… Вже бачив той день, коли, налитий любов'ю, без церемоній, без загсів приведе Єльку на старе баглаївське подвір’я. «Мамо, - гукне в садок, - можна вас на хвилинку?» - «Знов на хвилинку?» - усміхнеться мати, виходячи до них назустріч, витираючи руки об фартух. Син вкаже їй на Єльку зашарілу: «Мамо, оця дівчина буде в нас жити». -«Хто ж вона, така чорнобривка?» - «Вам - невістка, мені - дружина!» Мати обдивиться уважно: «Як полюбилися, то й живіть. Колись і мене так батько твій із Кодаків привів, та й у злагоді стільки літ прожили. Одначе, дівчино, ти цим Баглаям не дуже потурай… Цей ось добрий, добрий а тоді як утне що-небудь - тільки дивись… Ну що ж, гарну привів невісточку, сину, де ж ти її взяв? Мабуть, відбив у когось?» - «Мамо! Колись за женщину точилися війни. То було достойно. А зараз - за що воюють! Буває - за речі, варті презирства… Мені до душі звичай еллінів. Оце вона, мамо, моя Єлена Прекрасна! Оце та, що зробила вашого сина щасливим… Ніхто інший не міг би дати йому вищої радості, ніж вона. Ніхто, ніяка - з усіх жінок на землі!…»