- Ну, як там? Контрасти бачив?
- Доводилось.
І ніби ще хотів сказати: «Такі бачив контрасти, що тобі, брате й не снилось». Але не сказав.
Володька розплився своїм повним кирпатим лицем:
- Вгору йде наша Зачіплянка! У джунглі, за екватор її висуванців запрошують, приїздіть, навчіть, дорогі українські металурги… Досвід нам, темним, передайте. Навчив їх? Скільки з поду печі беруть?
Баглай не квапився з відповіддю. Про Володьчиного батька запитав. Ізот Іванович то ж учитель Іванів, від нього Баглай набирався сталеварської науки. Проводжаючи в Індію, суворо напучував його старий Лобода:
«Бережи там честь металурга, Іване. Щоб про майстрів із Дніпра і там добра слава котилась…»
- Як він поживає на заслуженому, наш Ізот Іванович?
- В Будинку металурга розкошує старий, там хіба ж такий ще козарлюга… Одначе проблеми є. - І з якоюсь набіглою хмаркою Володька пояснює, що роки своє беруть, характер у баті псується. Старе - воно як мале, йому треба годити, а що може нещасний холостяк, перевантажений обов'язками? Заїдає, замордовує текучка. Розірвись надвоє, скажуть, чому не начетверо? Життя, у нас, друже, це суцільний іспит. Спробував був сім'ю збудувати, тоді, може, й старого назад забрав би, але ж братуха твій так зі мною повівся - в мене досі оскома. Поперек дороги став!…
Іван уже чув дещо про ті зачіплянські заручини з несподіваним «хеппі енд»… Видно, бойова степовичка попалася, двоє таких орлів вийшли за неї на герць, та жоден не втримав, кажуть, чи не на цілину десь гайнула… Для Івана є щось веселе в цій історії, а для Володьки, виявляється, то був удар «у саме сонячне сплетіння», він з прискорбом жаліється, як цим хуліганським вчинком всі його життєві плани порушено.
- Тяжко образив мене братуха твій, ох тяжко, - довірливим тоном скаржиться Володька «індійському гостеві», одначе скарги його чомусь не дуже проймають Івана, він хотів би інше до кінця з'ясувати: «Як же це ти, голубчику, рідного батька, ветерана праці, на казенний харч відправив? Того, хто життя тобі дав, від усякого лиха захищав, завдяки кому ти й сам висунувся… А тепер батько став тобі важкий?…»
- Не мстивий я, але Миколі цього не прощу, відверто кажу тобі. Він ще відчує, на кого замахнувсь…
- Обидва ви, здається, облизня впіймали, так що раджу помиритись, - усміхнувся Іван і знов завів мову про Лободу-батька.
- Я твого старого в Індії згадував не раз. Як тільки трудно, так і до нього: а як би, думаю, це Ізот Іванович проробив? Що б він підказав у цім випадку?
- Та знаю, ви з ним - душа в душу. Коли батя одержав від тебе листівку, оту, що з хвилями океану, з пальмами… як дитина, радів. Здається, й досі при собі носить. Бо в нас, металургів, коли вже дружба, то міцніша за сталь! Але ж тільки скромняги ми, оце нам у житті заважає. Тихарі, мовчуни! Яку героїчну історію маєм, а дали себе осідлати!… Не вмієм кричати про себе, про свої заслуги й права…
Володька, запалюючись, став розповідати про тих, що Титана заводського врятували під час окупації. Виявлено ж їх нарешті! І в числі рятівників, уяви собі, фігуряє Катратий. Отакий! По суті герой, а мовчав як риба. Інші теж. Хоч могли б свого часу зареєструватися, перевірку пройти, ще й партизанські документи одержали б…
- Ну, тепер ми це діло поправимо, - обіцяв Лобода, - витягнемо цих скромняг на світ Божий, вони ще в нас у президіях сидітимуть!
- А робота ж у тебе як? - запитав Баглай.
- Висувають потроху. То висувають, то засувають. Щоправда, зрушення є: тебе проводжав інструктором, а зараз сам інструкторів ганяю… Тільки ж знаєш, як воно в нас: сто раз догодиш, а раз проморгав, не вгадав правильно відреагувати, і всі твої зусилля - нанівець. Викличуть, шию намилять, а спробуєш характер показати, то й зовсім виженуть: доводь тоді, що ти не верблюд.
Помітивши, що Баглай без особливої зацікавленості слухає ці нарікання, Лобода змінив тон: