За час, відколи вони не бачились, Таратута помітно змінився: під очима з'явилися міхурі, обличчя брезкле, сіра втома на ньому лежить.
- З жінкою помирився, Семене?
- З якою? - лукаво той блимнув з-під брови спершу на Івана, потім на Віруньку.
- Законну маю на увазі.
- Розкололи глек остаточно… Рідня пішла війною. Був Таратута потрібен, поки рекорди ставив, або рйкорди, як ми там у Бхілаї говорили. Поки премії носив. Тоді раднаргоспівське начальство не соромилось з Таратутою родичатись, у зяті взяло, в Бхілаї послало. - Свою скаргу він адресував зараз більше Віруньці, яка, здається, слухала його співчутливо. - А коли повернувся без лаврів переможця… Та що там говорити, - Таратута одним духом осушив кухля. - Потовклось по мені життя. А тепер і свої роботяги погрожують викишкати з бригади: уже вони, бачиш, переросли Таратуту, уже він їх ганьбить…
Справді ж, видно, нелегко живеться цьому їхньому заводчанину. Стрижена їжаком Семенова голова іскриться потом, давно не мита, бездоглядна. Після роботи й під душ не став - якийсь аж мурий увесь. Дивлячись на Таратуту, кинутого, занехаяного, Баглай відчув щирий жаль до товариша. Досить іноді буває отак одного погляду, однієї якоїсь нотки в голосі, і вже ти простив, відійшов, уже душа наллята добротою прощення.
- Хочеш, Семене, до мене в бригаду? Переходь, візьму.
- До мартена? На переплавку? У вас жарко. Якби десь на водній станції - той би мені клімат підійшов.
- Туди вас багато охочих, - вкинула Вірунька невдоволено. - А хто ж метал даватиме? Чи хай жінки і до мартенів стають?
Таратута надпив із другого кухля.
- Люди гинуть аа метал. Колись гинули за жовтий, а в нас за чорний. Де ще так вичавлюють, як на металургійному? Скільки не давай, усе мало, усе женуть, усе штурмівщина. Давай норму, давай дві, а жити коли?
- Кому як, - зауважив Баглай. - Для мене це і є життя.
- Знаєм, для тебе життя металурга - це гордість, шана, портрети в газетах, а як на мене, то краще вже дріжджами на базарі з-під поли торгувати… або човни заводські стерегти. Вичавлять тебе, а тоді ще й у вікно сатири, усім на посміх, Гуляйгубою продражнять. А що вони знають про мене? - Таратута скривився в гримасі. - Може, я людина в собі? Може, я не по графіках жити хочу?
- Далися тобі ті графіки, - погамував усмішку Баглай.
- Для тебе вони закон, це я знаю. Ти заради графіків розбитися ладен… Честь династії і так далі…
- А що? - образилась Вірунька. - Це ж Баглаї! Потомствені металурги! Честю своєю дорожать, слава їм даром не приходить.
- А за мною ніякої слави, нема чим дорожити, - похилив свою немиту голову бесідник. - Хіба що гуляйпільська яка-небудь, драна, гольтіпацька. Де тільки що сталося - так одразу тебе й на підозру беруть. Сталось під віадуком убивство, чули, мабуть? Справжніх слідів не вистежать, а Таратутою не забули поцікавитись: де тієї ночі був? А він цілу ніч у заводі ішачив!
Двоє Таратутиних приятелів, що ждали його оддалік, наблизились до столика; один із них, майже підліток, минувши недобрим поглядом Баглая, звернувся до Таратути:
- Він усіх тут вгощає?
- Хто це він? - спохмурнів Баглай, ображений його тоном.
- Ну, ти. В Бхілаї ж тобі жирно платили?
Вірунька, стежачи за Іваном, бачила, що ось-ось він скипить. Поблід, зуби зціпились, ще слово - і спалахне, в бійку полізе, як не раз траплялося раніш. Невже цей шмаркач не знає, що перед ним самбіст із сталевими м’язами та ще й швидкий на кулак, заводиться з пів-оберта… А шмаркач далі межи очі п'явся:
- Ну, вгощай, не шкодуй валюти…
«Зараз буде», - з жахом ждала вибуху Вірунька. Але Іван тримав себе в руках: жовна камінно застигли під шкірою. Не відповідаючи, дивився на підлітка майже з сумом.
- Відзнач подію: на Батьківщину ж повернувся, - недобрим тоном докинув другий з цієї компанії.
- На Батьківщину, але ж не до вас, хамлюги! - Іван ще дужче зблід, і ластовиння виступило на щоках помітніше. - Не ви мені Батьківщина, ясно? Питаю: вам ясно?
- Не зв'язуйся, - Вірунька, взявши чоловіка під руку, мерщій потягла його, знервованого, з павільйону. Аж коли відійшли, дружина мовила з полегкістю:
- Вони, здається, з ножами… Боялась я, що ти його вдариш.
- Кулак свербів, - признався Іван. - Але все-таки хочеться бути цивілізованим… Думаю іноді: чого в нас так хамлюг багато? Всюди, скажімо, з першого ж кроку в аеропорту… Тільки прилетіли, оформляємо багаж, і там уже якась цвікавка всю радість зустрічі зіпсувала. Хлопці до неї з жартом, із компліментом, а їм у відповідь - крижаний тон, грубощі, обхамила та особа всіх нас підряд і головне - ні за що. «Вас багато, а я одна!» І це на службі. А в трамваях, у магазині, на пошті… Просто дивно: чому в нас такі люди злі? Звідки ця злоба, зневага, неприязнь до інших? Бажання образити, принизити людину, свого ближнього - це, звичайно, патологія, але чому вона так поширена? Ні, тут не одноденні профілакторії потрібні…