- Це, мабуть, мого дідуся вагонетка! Він був каталем!
‹«А може, це мого дядька Ягора? - подумалось Єльці. - Може, його праця стільки важить у житті, що й знаряддя її зберігаються для нащадків?»
Після відвідин музею якось збадьорилася: чи піонери навіяли своїм щебетом добрий настрій, своєю дитячою безхмарністю, чи ота малинова козаччина вольовита, безстрашна, що від неї такі яскраві яблука вражень зостались!
Спускалася вниз проспектом, що весь був у палахкотінні високих червоних квітів: щедро политі, вони всюди яскравіли вподовж алей, а над ними панувало суцільними шатрами могуття припилюжених величезних акацій, що, відцвівши, тепер знову ждали нового цвіту. Якісь жінки сміялися на балконі, від радості життя сміялися, а не з Єльки. Пригадалося їй, як той Лобода квартирою вихвалявся, що він її має на цьому проспекті. «Окрема, - казав, - з балконом, з ванною… Щоправда, апартаменти в холостяцькій запущеності поки що, але жіночі руки лялечку з них би зробили». Яке ж вікно, який балкон? Може, отой, де чиїсь вудки стирчать? І це вона могла б тут жити? Щодня дивитися вранці на оті скупі в росі квітники, на палаючі в сонці троянди… Одначе він, мабуть, досі не знає, чого вона пішла з дому і що навіть довідки в неї ніякої нема. А то, може б, і відсахнувся, хоча навряд, він-бо ж такий, що все влаштувати вміє. Коли якось жартома закинув слово про загс, Єлька спаленіла, адже й там найперше спитали б, звідки ти, красуне, де твої вірчі грамоти, а вона тільки й має від своїх Вовчугів вовчий білет, та й той неписаний, усний… І школи не кінчила, і навіть нікчемної довідки бухгалтер не дав! «Сключається!» Незаконна. Як трудно ще людині без тих папірців! А навіщо вони? Хіба в них людську душу впишеш?
Катратий велів з міста йти просто до бакена, та ще й не баритися, - робота там у нього яка, чи що?
Дніпро і в заводях неспокійний: вітер воду вівсюжить. Біля бакенської будки грає листям гінкий осокір, його здалеку видно. У найпекучішу спеку біля осокора можна заховатись у затінку, а зараз під ним отаборилась ціла компанія, що, видно, моторкою прибула, - моторка з написом на борту «Мрія» причалена неподалік. Дядько Ягор був уже помітно повеселілий, обличчя його, що й завжди червоне, навічно обпалене полум'ям доменних печей, зараз було ще більш палахкотюче, а ніс, як синя цибулина, блищав краплинками поту.
- Лий, лий повну, не бійся! - примовляв дядько Ягор, а Лобода саме щось йому в чарку підливав із пляшки. - Отак, по марусин поясок… по вінця!… Не бійсь, не розхлюпаю.
Рука, мовляв, ще не тремтить.
Ящик пива стоїть на піску, а осторонь зняте з вогнища парує, червоніючи, повнісіньке відро щойно відварених раків. Єльку товариство зустріло з неприхованим захватом, тут її, видно, ждали; щось підстелили мерщій, посадили, стали пригощати наввипередки. І кухоль пива взяла, і від раків не відмовилась. Лобода поставив відро з раками просто перед нею, і, лише коли вона взяла верхнього, всі інші теж потяглися до цих ласощів, затріщали в умілих руках клешні та ракові шийки. Лобода показав Єльці, що можна їсти, а що ні, а потім відрекомендував їй своїх друзів - молодого інженера, чорненького, як жучок, що був, виявляється, власником моторки, і другого, патлатого, з широкою, добродушною усмішкою товстуна-блондина, який, видно, був для компанії розважальником, його по-дитячому витрішкуваті голубі очі до всіх сяяли привітом, великі товсті губи смішно плямками, він сам себе поляпував по ранньому черевцю і примовляв:
- Ми, мартини, соцнакопичення не боїмось, черевце додає солідності… Бочка вітамінного квасу сюди ввійде…
А інженер, повертаючись, видно, до розмови, перерваної Єльчиним приходом, звернувся з запитанням до Лободи:
- Чим же закінчилась історія з тим дружинником?
Лобода, старанно розколупуючи ракову шийку, пояснив Єльці:
- Недавно викрили в нас одного. Студент із медичного. Просто геніальний виявився тип. Знавець психології, Кафка! Помітив, з якими папками контролери ходять по гастрономах, добув і собі точнісінько таку, солідну жовту папку, і в рейд по торгових точках. Зайде в магазин, скромно стане в кутку із своєю папкою і стоїть, нічого не вимагає, не запитує, тільки ніби потайки краєм ока придивляється, як відважують. А там же народець! Рильце не в одного в пушку, вони між собою одразу шу-шу-шу: «Контролер! Дружинник!» Та того дружинника мерщій за лаштунки в підсобку, посадять, і вже перед ним на бочці пляшки, краби, зерниста ікра… Поснідає хлопець, чемно подякує і пішов собі. А десь у другій торговій точці підобідає, а в зразковому гастрономі ще й повечеряє в такий спосіб. Причепись ти до нього. Коли виявили, він ніскільки не розгубився: я ж, каже, не вимагач, хіба я когось обманював чи шантажував? Вгощають люди, припрошують, то чи мені з моїм студентським апетитом відмовлятись? Таких треба судити, кричать йому, ти лжедружинник! А він ще й осміхається. Були, каже, на Русі Лжедмитрії і лжевожді, тож чому і лжедружинникові не бути? І що за провина моя, порівнюючи з тим, що вони, мої лжепопередники, накоїли?
- Здібний тип, - зауважив молодий черевань, лежачи боком на піску. - Такий зробить кар'єру, будь здоров!
Подлубавшись у відрі, Лобода вибрав найбільшого рака, подав Єльці, а тоді знов заговорив:
- Тепер стало модно кар'єризмом лаятись. Коли що, одразу кар'єристі А вдумаймось: що поганого, коли працівник прагне здорової кар'єри? Хіба це не стимул, особливо для нашого брата низовика? Чому тільки з трибун та в звірячих байках викривати зло? Треба брати владу і карати його! Силою влади, закону! Зрештою, кому в нашім житті відкритий шлях до кар'єри? Тому, хто краще працює, хто вміліший, ініціативніший, хто більше зробив для суспільства… Працюй краще - підеш вище… Такий закон життя.
- За здорову кар'єру! - вигукнув черевань, що, як виявилось, обіймав керівну посаду в заводському Палаці культури. - Важлива думка, Володимире Ізотовичу! То не солдат, що не мріє стати генералом. Кар'єра тільки для того закрита, хто ні до чого не здатен. А якщо в тебе й виробничі показники, і анкета добряча, а плюс до того ще й художня жилка, розуміння співів і танців… Та ви знаєте, який у нас ансамбль? - з живим вогником звернувся він до Єльки. - Перед вами творець ансамблю, перший його фундатор… Недавно ще й сам з кастаньєтами виходив на публіку, це зараз набув солідності - маю сто десять кіло живої ваги… Було, було, гула піді мною сцена, не дивіться, що штани широкі…
- Штани твої таки відстали від моди, товаришу фундатор, - пожартував Лобода. - Смішно, коли холошами вулицю метеш.
- А я не боюсь широких штанів! - збунтувався приятель. - Запорожці носили ще ширші, а вміли вдарити гопака!… І взагалі, що таке мода? Що значить - закрити лоб і підняти спідницю? Ось нова мода пішла серед дівчат: носити окуляри. Начепить, хай навіть із звичайного скла, аби тільки видаватись інтелектуалкою… Очі, мовляв, загубила, сидячи за книжками… Я в ансамбль таких не беру, мені треба карооких, синьооких!… Ансамбль наш славиться, восени, може, навіть у Польщу поїдемо. А ви танцюєте? - запитав Єльку і, не ждучи відповіді, вигукнув захоплено: - Та ви в нас примою були б! Така фігура, такі ноги. Тут по селищах дівчата рано тлусті стають, правда, це теж ознака достатку і доброго клімату. Глянеш - ще молода, а вже в плаття не влазить, і це при тому, що димом дихаємо, всякими там ангідридами… А у вас, бач, і талія, і бюст… На пуантах підете, навчитесь, це не складно… Нам зайця дай, і того навчимо сірники запалювати!… Отже, подумайте, ми охоче взяли б вас до себе, в наш ансамбль «Дніпрова хвиля»…
Катратий при цьому чогось насупився, а потім, перебивши балакуна, став раптом з іншого боку вихваляти Єльку, сказав, що племінниця в нього не яка-небудь пустовійка, вона дівчина роботяща, моторна, чепурна! І мати недбахою не була, і дочка теж змалку в труді!… Слухати від дядька такі щедрі характеристики Єльці було зовсім незвично, вона зашарілася.