- А хіба це не труд - все життя танцювати? - булькато блискаючи своїми голубими, пожартував товстун.
Одначе Катратий жарту не прийняв і нитки розмови не випустив, далі вів своєї, бо хіба, винна, мовляв, дівчина, що попала в таке безправство? Круго усі ходять під законом, спокійно можуть спати, а ця в постійній тривозі, беззахисна, беззаступна…
- Заступимось, - твердо сказав Лобода і глянув на Єльку значливо, ніби для неї в цьому слові мусив бути якийсь особливий зміст, не такий, як для інших. - Безправства в нашім суспільстві і не буде.
- Батько твій, Володимире, за людей умів заступатись, - мовив Катратий у задумі.
А засновник ансамблю, підхопивши тему, став розповідати, як здорово потурбувався Володимир Ізотович про свого батька, як старий розкошує там у Будинку ветеранів-металургів, ловить рибу «на скок». Є такий спосіб, геніально простий. Пливеш собі місячної ночі по озеру в плавнях, по Скарбному, чи по Вовчій, тиша кругом, ніщо не шешерхне, правиш човна понад самим берегом, а вони (щуки), як відомо, сплять хвостом до берега, мордою до глибини, і ти лише злегенька плесь веслом по воді, риба сонна злякається сплеску та стриб із води, сама вискакує - та в човен, та в човен! Іноді, буває, за ніч стільки їх навискакує, дівати нікуди, повен човен щук править Лобода-старий додому, завдає куховаркам роботи!
- Та щуки ж які! - аж захлинається керівник ансамблю. - На весь розгін руки! Оце вам і зветься ловити «на скок»…
Катратий буркнув, що брехня це, мовляв, а Лобода підтримав свого друга, бо там заводські ветерани справді розкошують, живуть, як у Бога за пазухою…
- Та, власне, хіба й не повинно так бути? - казав він примирливо. - Завоювали, то й мають. Все їм, як піонерам, рідна влада дає. Все від неї само іде їм «на скок»… - І додав майже зажурено, майже філософічно: - Колись, мабуть, і ми там опинимось… в Палаці ветеранів. Темп такий, що збіжить життя, й не оглянешся. - І, ласкаво глянувши на Єльку, підбадьорив її жартом: - Дорога ясна: комсомолом починаєм, соцбезом кінчаєм!…
Коли раків у відрі не зосталось, і пивні пляшки порожні валялися на піску, дядько Ягор взявся стругати весло, яке не перший день струже, як тільки вибереться вільна часина. А приїждже товариство запросило Єльку по Дніпру прогулятися з вітерцем.
Катратий застережливо кинув, що он з-під сонця хмара заходить, але товариство на це не зважило, весело підхопило Єльку, і не встигла вона й схаменутись, як була вже в човні, і моторна помчала її - вперше в житті! - просторами Дніпра. Лобода, сидячи в човні навпроти, дивився на пасажирку розчулено і вдячно і мовби втлумачував поглядом: бачиш, Єлю, все тут робиться тільки ради тебе, ради того, щоб принести тобі вдоволення й радість.
- Куди? - коротко спитав інженер, що правував моторкою, однак Лобода, якому запитання адресувалось, нічого не відповів і знову німопромовистим, упокореним поглядом перепитав Єльку: вислов, мовляв, своє бажання, ти тут владарка! Моторка, і напрям її, і швидкість, і наше товариство - все в твоєму розпорядженні! На острови оті? Чи під мости? Чи до водної станції? Все твоє тут, все тобі відкрито, бажай, командуй, вели!
Рівномірне стукотіння мотора, струмування легкого вітерця в розпашіле лице, зустрічні човни, - з деяких чути вітальні вигуки, звернені до Лободи та його супутників, - і знову простір надвечірнього Дніпра з повнотою вод і розливом світла. Отак би помчати аж до своїх Вовчугів, хай би побачила бригадирова крикуха Єльку в такім товаристві, оніміла б зі злості!
В одному місці довелося розминатися з легкокрилим табуном гостроносих, схожих на ракети човнів; в кожному сиділо по восьмеро гребців, вони то згинались, то розгинались в єдиному ритмі, в єдиному помаху весел, тільки чулося дружнє плесь-плесь. І серед тих смалюватих, з мокрими спинами, з мокрими чубами атлетів Єльці ніби завважилася одна знайома постать… Це ж він, студент? Так і тьохнуло враз усе солов'ями, що їх чула вночі на Зачіплянці з магнітофонної стрічки!
Промчали човни, віддалялися з ритмічним помахом весел, а життєлюб із ансамблю басовито вигукував, повен завзяття й ентузіазму:
- Оце життя! Оце життя, а не фікція! Своєму майбутньому чоловікові, Єльочко, умовою поставте: щоб катав вас щодня… Щоб яхту вам персональну… Ви для цього створені! Вам усе літо на пляжі викрасовуватись! - І, мовби жартуючи і ніби й не зовсім жартуючи, вигукував далі, що якби йому така красуня виявила честь, то він би їй створив комфорт, будь здоров! Двічі на рік на курорти їздила б, не став би ревністю замучувати, звіту не питав би, не дріб'язковий…
- Все для жінки можна віддати, - Лобода знов багатозначно глянув на Єльку, - якби тільки виявилась достойною, здатною створити з тобою міцну, сучасну, зразкову сім'ю. Повну їй волю за це. Хочеш учитись - учись. В музеї, в кіно ходи, на концерти. Хочеш в туристську - одержуй, будь ласка, путівку й довкола Європи: Парфенон, піраміди, Везувій… Я на це так дивлюсь: цілковиту суверенність дай жінці, усі права дай за те, що вона рятує тебе від самотності й хоч коли-не-коли приголубить, - голос його налився щирістю. - Хай вона будує життя на свій смак, все їй повинно бути дозволено при одній умові: не бігати із заявами в комітет на свого рідного чоловіка, - пожартував він трохи сумовито. - А ось у моїх знайомих: як тільки найменший конфлікт, не так глянув на неї законний чи десь затримався з товариством на островах, уже вона й біжить із заявою в комітет, де з тебе стружку зніматимуть…
Єлька розуміла всю підводну течію цієї розмови, і хоч почувала, як нуртує в ній якась не до кінця усвідомлена відпорна сила, але було щось і приємне, спокусливе в цих натяках, в мальованих картинах, в неприхованій увазі до неї. Над усіма тут вона ніби старша, всі перед нею так і стеляться. Почувала, що зараз ніби виростає у своїй цінності, помічено її вроду, комусь вона таки потрібна… Не зоставались в її душі без відгуку слова про оту незалежність, вільність, про пляжі дніпровські, де можна було б цілі дні проводити безтурботно, наодинці з сонцем, із волею, із блакиттю!…
Буря знялася несподівано. Так вони щоразу зненацька зриваються, ці надвечірні бурі на Дніпрі. Із заходу, з-під хмари, погнало враз курявою, на півнеба закушпелило рудим, і одразу й заводи, і Дніпро, й мости, окутало якоюсь тривогою, сутінню вітряною… Небо, що вдень було повне блакиті, тепер скаламутилось рудою завією тьми, і вітру, й тривоги. Човни, як тріски, погнало на воді, і білокорі осокори на берегах закудла-тились листям, потемніли, страшно віддалені, і в Лободиних очах Єлька помітила, як майнуло щось сполохане. А туча розросталась, навкруги посутеніло. Дніпро збурунився, моторка йшла важко, орала хвилі, воду зривало вітром, кидало бризками в обличчя. Бурею пригнало їх знов до Катратого. Єлька вистрибнула просто у воду. Підібравши плаття вище колін, мерщій подалася до берега, а моторка одразу ж погнала далі десь до свого причалу.
Опинившись на березі, Єлька відчула дивне полегшення. Їй здавалось, що саме ця раптова буря від чогось її зарятувала.
А для Катратого наче й не існувало цієї бурі на Дніпрі, сидів собі під розшумілим осокором і спокійно стругав своє весло. Обвіяна вітром, що плаття на ній туго обліпив, Єлька з радісно-лоскітним почуттям стояла на березі, і не серед хвиль уже була, а на твердій землі, і буря її не лякала, осокор співав їй своїм шумом, і було щось навіть буйно веселе в тому, як розбігаються, втікають увсібіч човни з Дніпра, більші й маленькі, а одна шлюпка з заводським номером перекинулась неподалік берега догори дном, і двоє хлопців-голяків, видершись на ту ковзку посудину, стали в бешкетнім ошалінні вибивати на ній чечітку. От їх би в ансамбль!…
Катратий ніби й цього бешкетництва не помічав, похмурістю було повите його обличчя. Чимось, видно, було старому зіпсовано настрій. При товаристві цього не виказував, а зараз - як туча. Помовчавши, виповів Єльці причину: квартальна сьогодні приходила. Чи головин приїзд її розколошкав, чи інший хто підказав, тільки раптом згадала й квартальна про свої обов’язки. Домовою книгою цікавилась, і хоч по-сусідському, проте попередила Ягора: або прописуйте свою квартирантку, або… Треба буде шукати десь руку в міліції, щоб прописатись, щоб узаконитись у житті.