- Сатана… Сатана…
Лунає свист на весь собор. Це Штереверя-взводний вийшов із вівтаря в шапці кудлатій, у ризах наопашки і свиснув угору, щоб показати свою силу, безстрашшя. А десь із затінку, збоку навперейми йому раптом басовите, владницьке:
- Не свисти.
Сивоусий Яворницький як із-під землі виріс - багато хто з махновців знав його в лице.
- Чого тобі, діду? - насупився Штереверя.
- Не годиться свистіти в хаті. Мусив би знати звичай батьківський.
- Це ж не хата!
- Тим паче. Храм! Храм краси, історії, храм зодчества козацького… А ви як у конюшні…
- Замовч, діду! Бо в нас за такі речі… раз - і кишки вон на телефон! Ти ж бачиш, при шаблі я: один мах - і дух з тебе випущу!
- Мій дух, парубче, не боїться тебе.
- Овва? - Штереверя взявся в боки перед професором, здивований. - Невмирущий ти? Ні куля, ні шабля тебе не бере? А якщо попробую оцією…
- Ти мене шаблею не лякай… Чуєш, пороги на Дніпрі ревуть? І могили гомонять, і вітри гудуть? То все мої спільники! Діло моє віки переживе! Рєпін мене для вічності малював, а ти хочеш рубати, шмаркачу!
Голос Яворницького лунав у соборі дужо і владно. Зовсім, видно, його не лякала збройна ватага.
В одного з махновців, що взявся саме кресати на прикур, Яворницький вирвав із рук і кремінь, і губку. Кинув, сердито затоптував ногою.
- Паливоди! Розстьоби! Горшкодери! Ану, гетьте з собору!
- Ой, папашо, встрелимо! - весело погрозився кудлатий махновець, підбираючи кремінь з підлоги.
- Як маєш порожню макітру на плечах, стріляй! - бунтувався професор. - На твоєму боці сила, на моєму - правда. Сила розвіється, а правда ніколи!
Роздуднілий гнівний голос його дуднів на весь собор, аж надворі почули, гукнули звідти:
- Ведіть професора сюди! Сам Нестір Іванович допит йому вчинить.
І от вони стоять двоє перед собором, цей осадкуватий лобатий грамотій з запорозькими вусами і перед ним обвішаний зброєю, грізноокий, з масними патлами на плечах володар стихії. Колючим своїм поглядом Махно просвердлює козарлюгу, а той на нього дивиться з-під насуплених брів навдивовижу спокійно.
- За що, професоре, з моїми хлопцями не помирився?
- За вогонь. Не креши, кажу, а він креше. Іч, найшовся Герострат із хутора Голопупиного… Йому хоч і спалити собор… А ти його будував?
«Чому він сміє так розмовляти зі мною про моїх орлів? - довбав його пильним поглядом Махно. - І чому я слухаю його? Чому терплю? Яка сила за ним? Чи що кругом уже морем комунія наплива? Чи справді смерті не боїться? Така відвага запорозька в ньому живе?»
- Тобі не подобається, професоре, моє військо чи мої ідеали?
Вус Яворницького сердито ворухнувсь:
- То не ідеал, до якого йдуть через руїни та через трупи. Дух руйнівний, стихія руйнацтва - це не моя стихія…
Натовп колихнувся, оступивши Махна:
- Батьку! Та що ми з ним антимонію розводимо? Одразу ж видно - контра, ворог повстанства… У дядьківську вишиту сорочку вирядивсь, а дома, мабуть, буржуйські шуби міль проїдає!
Спохмурнів Махно, злі тонкі губи стиснулись, стали ще тоншими. «Та що це зі мною? Раніш би, діду, ти б у мене захарчав. За один такий погляд я б тебе на той світ… А зараз справді антимонію розводжу! До чогось прислухаюся в собі? Щось хочу почути? А що чую? Непримиренність твою? Ревіння порогів, що за тобою ревуть?… Царя не злякався, але ж я тобі вище, ніж цар!»
- Джуру сюди! Ягора!
На лютий викрик Махна йому одразу ж випхнули з натовпу хлопця з батіжком. Махно ткнув йому в руку наган.
- На! Укокош! - кивнув на Яворницького. - Ціле військо він наше образив.
Наган важкий, тягне донизу незміцнілу руку, барабан набитий патронами - смертю набитий…
- Цілься! Цілься йому просто в кишки! - під’юджує натовп. -Натискуй! Плі!
Ноги підкошуються хлоп’яті, в очах темніє. Вислизнув із руки наган, упав на землю.
- Не буду!
- Чого?
- Не буду… і тольки!
Аж Махно заіржав холодним сміхом:
- Оце я люблю! Моя вдача. Мій характер! За це й тебе милую, - хизуючись власною великодушністю, звернувся до Яворницького. - Дарую життя! Що оковитої цареві не дав! А мені дав би?
- Музей у місті, - відповів Яворницький ухильно. - А місто ж не твоє, робітничі дружини тримають.
- За ковток оковитої місто візьму, - хвальковито відрізав Махно. - І в музей твій нагряну. Ось при мені шабля еміра бухарського, хочеш - на згадку в музеї залишу?
- В мене музей запорозький, - буркнув Яворницький. - Шукаю найперше те, що запорозькі зброярні давали. Славою налите збираю…
- А ще?
- …та ще рало хлібороба беру. Леміш від давнього плуга… - Глянув на хлопця, ніби саме йому пояснював. - Човен козацький. Кобзу, ткацький верстат. Та ще кочергу металурга, що першу домну поставив на Дніпрі… Таке збираю.
Говорячи, Яворницький помітив, як уважно, жадібно слухає його хлопчик-недоліток, що тільки-но мав його укокошити. І наче вже йому одному професор оце розтлумачував, втямковував, що саме з усіх скарбів є для людини найцінніше.
- Метал зварити - це вам не юшку забовтати, хлопці… Кишки випускати й дурень зуміє. А таємниця майстрів, таємниця, скажімо, дамаської сталі… кому вона з вас відома?
І на Махна в сумовитім роздумі дививсь. «Ти людина-легенда, чому ж діла твої чорні? Чому жадоба руйнацтва така дужа, така могутня в тобі? Чи світ іде до того? До того, що на сцену виступають тільки двоє: Руйнач і Будівник… Але знати б тобі: зайнятий руйнуванням неминуче деградує…»
Штереверя випхався у золоті своїх риз наперед, з пузатою сулією в руці - певне, бажав поблазнювати перед отаманом:
- Професоре, а мені в твоєму музеї місце знайдеться? Годящий для історії?
Яворницький глянув на нього вивчально:
- Дещо й від тебе вона візьме. Вошу, може, на аркані… Чи самогону оту сулію… Бо що ж іще?
- О, та ти жартун, діду, - блимнув спідлоба Семенюта, швидкий до розправ. - Спустити б тобі штани та всипати за твої професорські жарти. Жити набридло?
Всі звернули погляди на Махна: може, й накаже? Не в його вдачі воловодитися з такими. Може, бровою скине, пальцем подасть ледь помітний знак братам Задовим, і ті одразу візьмуть старого під руки, ходім, діду, в проходочку, до тих акацій, а там дуло в потилицю і вусами в землю, будь ти історик, хоч переісторик… Та батько Махно розсудив інакше. Ось ти, мовляв, Яворницький, славився в губернії своїми лекціями про козаччину, простолюддю і навіть купцям їх читав, щоб грошей із своїх гаманів на розкопки давали. Так просвіти ж тепер і моїх хлопців, розкажи їм про цей собор, щоб хоч знали, звідки ти їх, героїв повстанства, повиганяв!
І Яворницький, цим звертанням якось упокорений, посумирнішав, подобрішав одразу і, звертаючись до натовпу, справді став про собор цей оповідати. Раніше, ще в княжі часи, мовляв, собори найчастіше будували на честь перемог, а цей був збудований козаками на знак прощання зі зброєю, з Січчю. Того року закладали його, коли цариця-сука Січ розгромила. Полюбовник її По-тьомкін, що сам у козаки втерся, Грицьком Нечесою назвавсь, наукою зради помагав тій скурвленій вінценосиці. Та ти ж наші шанці підступно забрала, і гармати, і прапори, і печатку військову, а ми ж - хоч вели нас на сустави рубати! - натомість собор святий вибудуєм, дух свій у небо пошлем, і він у віках сіятиме над степами!…
- Добре заливає старий опеньок, - кинув із натовпу рябощокий махновець у кудлатій папасі, а Яворницький, впіймавши його очима, враз прикипів до нахаби суворим поглядом:
- Ти свою шапку баранячу скинь перед цим витвором! Скинь її перед тими козацькими архітекторами, що собор цей тобі, ледащові, будували… Побачимо, що ти збудуєш.
Махно вловив у цьому ніби натяк на себе. Кликнув, вигукнув з натовпу Барона, одного з найязикатіщих своїх теоретиків.
- Розкажи йому, - ткнув на Яворницького, - про наш рух, бо лекції читає, а сам темний…
І Барон пішов перед старим викидати словесні колінця, вигинався, мов клоун на килимі. Про експеримент влади безвладної, про те, що стане цей гуляйпільський випроб новим словом для всього людства, буде створено в степах царство розкутого індивідуума… Знов згадав про цілковиту свободу, про той вічний абсолют, від якого професора скривило, наче від гіркого. Ти мені, мовляв, про абсолютну свободу, а я тебе спитаю, чи можлива вона взагалі? Ти мені про життя без насильства, а чого ж у самого кобуряка аж до колін теліпається? Баронові здавалось, що він уже поклав старого на обидві лопатки, поклав та ще й Бакуніним та Карпократом зверху придавив. А собори оці - це не що інше, як кумирні, де тільки чад та фіміам, і стоять вони на перепоні до розвитку вільної особи, тому й дзвони з них треба стягати та бичувати волами в Гуляйполе, а з самою кумирнею що робити, хай це батько скаже.