– Ну, і зараз мені чогось не вистачає.
– Твоїх жмурів, – відповіла за нього дружина. – Володьку підловили з бульбулятором…
Він подивився на неї з другого кінця планети. Але він був сином своїх батьків, що виростили не одне покоління упирів-банкірів, і тому витягнув готівку, спересердя ляснув кількома зеленими сотнями об стіл і вийшов під крик Надії:
– Зараз платять євро… – і ще розпачливіше, – кретин…
І вона заплакала. Це його втішило, і це Лукаш зрозумів, виходячи на широкий сходовий майданчик. Саме так і траплялося у його житті, що всі важливі рішення він приймав у трупарні або на сходовому майданчику.
Це тривало невимовно довго, карбуючись у вікнах будинків, на бруківці, тяглося хвостами з одного простору району в інший. Він уперто записував назви вулиць, де відбувалися найдрібніші події, пов’язані з її іменем, з порухами душі, о-о-о, про неї – він уявляв її кремове тіло з трикутником, мініатюрним бобриком волосся, її сильні, але жіночі руки, і саме тоді він відчував щось на кшталт нездорового зв’язку з нею, з містом, із синіми і білими хмарами, що пролітали над його будинком, над його долею. Він годинами просиджував на глухих зупинках Куренівки і міг думати про ту Надію, яка напевне існувала, але швидше як непроявлена плівка. Лишилося небагато, але йому, як справжньому сину своїх батьків, було соромно і страшно пропадати за жінкою, яка тебе зрадила, і зрадила не тілом, а по повній програмі – вивісила твою душу, наче брудну ганчірку, перед обличчям тупорилого натовпу. Зачинившись у ванній, він уявляв зовсім інших жінок, а не її. Він мастурбував, а другу половину дня проводив у дешевих гадючниках, де лигав дешевий, у два пальці осаду, портвейн. Але з усіх сенсів людського існування йому відкривався єдиний – ця жінка.
Потім усе минуло: в’яло, спокійно, передбачувано, але неочікувано. Ранком він встав, підтягнув підштаники, що у нього сповзали із самого дитинства. І тут відчув непереборно, що в цьому домі хтось був. Це відбувалося на його холостяцькій квартирі, заваленій сміттям і порожніми пляшками портвейну, пива і використаних пакетиків з-під коноплі та кокаїну; в цій кімнаті нікого не могло бути. Пустка цього дня, щедро напоєного сонцем, почала його дратувати. На кухні, все ще тримаючи штани, він кисло подумав про Надію. Випив кави і зателефонував на роботу. Глянув у вікно – червень бовтався сум’яттям, і Лукашу звело зуби. Ранок чистими кварцовими стрілами з тріском пробився крізь бетон і скло вікон. Він звично подався на кухню, голосно віддихаючи. Цього разу, як і багато років тому, коли йому не треба було пам’ятати її запах, тому що вона вся в’їдалася в кожну його пору, і що б він не робив, чим би не займався, вона завжди була поруч. Цього разу, як і багато років тому, він спробував пригадати сон. Лукаш поморщив лоба. Різкий опік об турку привів його до тями, викинув його на поверхню нинішнього дня. Він попорпався у холодильнику, відшукав пляшку горілки, підняв здивовано сиву брову, налив собі на кілька пальців, плюхнув льоду і, не чекаючи, коли напій прохолоне, висмоктав із жадністю, не перестаючи думати про неї. Тихо, зовсім тихо поставив стаканчик і зайшов до її спальні. Тут він її побачив, наче вперше у житті бачить оголену жінку, що спала у ранкових, з відсвітом купоросу, променях – жалюзі у цій кімнаті були зеленими. У повітрі висіла чиста радість ранку, ще не спотворена, не зіжмакана подіями. У вікна впливали потоки світла – хвиля за хвилею. Пилюка тремтіла у сонячних косяках, перекидаючись з однієї кімнати в іншу. У кімнаті кисло-солодко, густо пахло жінкою. Вона лежала боком – круглі стегна попадали у червоно-зелену тінь, кремові сідниці легенько тремтіли від її порухів. Але він нічого не відчув – не приходила та тупа безвихідь, коли він кидався до ванної і, заплющивши очі, надувши вени, мастурбував по кілька годин, аби лише вона була з ним, хоча б у трухлявій уяві. Кисло-солодкуватий запах, що розходився зараз колами, дратував його. А ще він розумів, що в кімнаті, окрім небажаної дружини, був іще хтось третій. І той третій тихенько пішов. Він понюхав повітря по-собачому, це його розсмішило. Лукаш продовжував стояти, притискаючи долоню до розгарячілого лоба. Ясно як день, що вона не спала. І тут знову трапилося те, чого він лякався з дитинства, – непробивна тиша і відчуття того, що той, хтось третій, зараз невідомо звідки почне з ним говорити. Із цими думками, які не полишали його, він вийшов надвір під теплий, але дужий вітер, що рвав поли його плаща і збивав капелюха.