Він ішов за нею – тюльпан її спідниці розвівався, відкриваючи стрункі ноги. Чим довше він ішов, тим більше його дратувала її довершеність. Він різко зупинив її. Але вона легко звільнила плече. Попереду кулери, сміттєбаки, контейнери з пащами відірваних дверей, а позаду синя, без краю, гладінь води, придуркуватий крик чайок; його все це почало діймати. На ходу він запустив руку під жовтий тюльпан її спідниці. Кицька у неї була холодною, ніжною, як і її обличчя. Дівчина ніяк не відреагувала, а продовжувала кудись вести його. Вона йшла собі і йшла під стіною кулерів та пробитих контейнерів, в яких шаруділи сердиті пацюки завбільшки із сибірського кота. Індастреал, котрий відразу піднявся перед ним, як єгипетські піраміди, вразив і охолодив його. Він ніколи не відчував небезпеки. Від природи не відчував, бо не знав, що це таке. Зараз йому слід було задуматися, але щось луснуло у його голові. А потім він очуняв у тому ж таки кафе, на підлозі, і два охоронці схилилися над ним і бризкали водою. І відразу, коли він прийшов до пам’яті, то зловив її запах. Чистий, карамелевий дівочий запах. Вона сиділа, підтиснувши коліна до грудей, і гризла вказівного пальця.
– Ми вас переплутали з одним типом, – сказав охоронник.
– Пусте, – сказав він, але вже знав, що жовч полилася у всі протоки його організму. – Викличне лікаря, ось телефон, – він витягнув, тримаючи двома пальцями, свій платиновий ексклюзивний мобільник.
7
Зараз вони сиділи на балконі під вилинялим від спеки і смогу небом, що нагадував чиюсь дбайливо згорнуту долоню чи ще щось там; і він, Артур, покусував губу від однієї думки, що він зробить з тими покидьками там, біля берега річки. І тут, крізь скло асфальтного марища, він побачив її. Так виходило, що він побачив власне відображення, частину свого я. Артур побачив першим, а потім побачили вони, і теж хто встав, хто свиснув. На Кабана вони менш за все звернули уваги. Вона прийшла і видала одразу: «Ви такі гарнюні…» Але Артур зрозумів, що вона бреше. Вона просто лукавить. Їй треба щось інше. А що саме, то він не міг здогадатися, настільки він був упевнений, що ця бєцалка прийшла не перепхнутися, з огляду на те, що ця знайде кого завгодно, щоб їй вилизали і пожували клітор. Те, що вона прийшла і все змінилося, зрозумів кожен, але не кожен сприйняв. Софія стояла, затуливши лівою рукою обличчя, і дивилася крізь розчепірені пальці. Вони троє сиділи в шортах, майже тобі писані красені, з обличчями спокійними і врівноваженими, а вона сказала про себе: сцикуни. Сцикуни, але діватися їй кудись треба було. Великої необхідності не виникало. Але бажано десь з кимось стусуватися, належати до когось чи до чогось. Софія одразу виділила Артура. Андрій провис, і вона тільки чула, як важко сопе він за спиною. Але вона продовжувала лише дивитися на сірі льодяники очей Артура. Більше нічого. Артур подивився на неї.
– Я найгламурніший сукин син, – сказав він, начебто не до неї, а щоб усі слухали, розуміли й таке інше.
– Воно й видно, – вона прийняла руку, й Артур знову переконався, що вона не з того десятка людей, яких можна сприймати за виглядом, за одягом і всією цією пишною сранню, що називається мажорством. Він сам був мажором, а тому ненавидів це слово, особливо з красивих мінетних губ цієї кози.
– Тебе що, відразу після пелюшок відтрахали у всі дірки, а правил хорошого тону, охмуряння чоловіків не навчили?
– Ні, уйобок, – прошипіла вона, і це означало або відчепись, або хто його знає ще.
Але прошипіла без злоби, без якогось там натяку; він зрозумів, що вона сказала їм як рівним, і це найбільше роздратувало його. Артур підвівся і сказав, що зараз прийде. І пішов на кухню. Хлопці промовчали і продовжували втикати на вулицю, розуміючи, що краще на неї не дивитися і не мати ніяких справ. Софія нагнулася. Витягнула із сумки дівіді, поставила перед собою і стала дивитися якісь жіночі чи навіть дитячі соплі про любов.