Надія лежала на боку, з прикритими ногами, світила у темряві абрикосовим тілом; потім поцілувала його у скроню. Він продовжував думати – смолянистою асфальтною стрічкою тяглися його думки. Він знав одне: або їй щось було потрібне, або саме міцний чоловічий хрін. Звісно, такі жеруть, як піраньї, не лишаючи ані для кого ні сніданку, ні обіду, ані вечері…
Вона повернулася до нього обличчям: розтулені красиві губи без силікону, колагену і всілякого модного, два білих різці, неймовірно красиві розумні очі, які бувають у дуже впертих жінок одностатевої орієнтації або у чоловіків-гомосексуалістів. Несподівано, як перемкнуло контакт, вона сказала:
– Знаєш, чим займається мій чоловік?
– А я чим займаюся?
– Ідіот… Знаєш, чим він займається…
– Ге! В жопу їбеться. Бо чоловік – перед тобою і тільки що тебе дрючив, як козу драну.
– Уйобок. Пішов геть звідси. – І вона п’ятою заїхала Саїду в щелепу. Він відсунувся, відкотився, щасливо витираючи кров на губі.
– Тобі, голу5ба, краще не знати, що знає він. Чого я сам не знаю. І не бажаю знати, окрім твоєї задниці. Широкої і круглої, – він закотив під лоба очі, зовсім кокетливо, як портові, дешевого, третьосортного заквасу проститутки-трансвестити.
Але тут з нею трапилося те, що і з Лукашем, але з тією різницею, що вона здогадувалася, звідки воно все це йде. Надія відчула себе тонким кришталевим інструментом у руках Господа Бога. Вона, котра не вірила до цього ані в кішок, що перебігають дорогу, ані в будь-які прикмети, а про Бога – нічого було й говорити: вона захоплювалася усім тілесним, закохана була у своє тіло, була впевнена у своїй вроді, хоча Лукаша теж не вважала за красунчика; вона, котра вірила у власний інтелект, якому поклонялася як істині, фізично присутній у її існуванні, – нині вона відчула весь прекрасний жах божественного. І що більше воно наближалося, то більше її відкидало, притягувало до цього чоловіка з горою м’язів, фавнівським фалосом, щоб напитися з його уст крові. Не будь вона жінкою, вона не відчула би себе причетною до якоїсь таємниці. Вона ображена. Саїд, з мізками вивернутого куфія, з інтелектом комп’ютера, знав усе, але як вона, так і сам Саїд не знав цього, хоча хитро приховував. Людина може лише здогадуватися. Здогадуються і помиляються навіть пророки, якщо на те воля Бога. І зараз вони на це дивилися легко. Була зима, і до вильоту літа на широкі вулиці було ще рано, але Лукаш знав, що це трапиться – почнеться літом і на початку осені. Ранні поминки приведуть до довгих похоронів…
Насправді Лукашу було байдуже. Морозильники не працювали, і він з мазохістською насолодою вдихав запахи трупів. Він спиною, довбаним сьомим чуттям відчув чужу присутність. Понюхав повітря. Сказав:
– Від вас тхне… Мертвою спермою…
– Блядь!.. Блядь!.. Блядь!.. – закричала Надія. – Де воно, те життя, що ти обіцяв… Де…
– Білий пароплав і біла мармурова драбина в небо, й вічний спокій у райських кущах на землі? Ага… – Вказівний палець устромився у простір. – Я – син своїх батьків, з комуністичним СНІДом у крові… Щоб вижити, треба перебити родичів: батька, матір, сестру, племінників, дідів у двадцятому коліні… Усіх к їбєням… Але це мій жарт, гіркий, але жарт. Спокута. Сьогодні я зрозумів щось таке, від чого тікав усе життя і любив найбільше. Я сьогодні відчув красу і біль віри. Щемку радість лизати її, кислу, наче заражена венерою пизда… Але цього не можна робити. Спокута. Хоч усіх повбивай – нічого не зміниться: уб’є той, що створив їх… І не заважайте мені…
Він зважив на долоні печінку. Вона хлюпнулася у відро. Ліва частина обличчя Лукаша вигнулася в перекошену усмішку.
– Невдовзі почнеться. Шукайте у тих, у кого однакова хвороба… – Він витягнув пісюна і помочився повз труп у відро з порваними тельбухами.
21