Саїд сів, як над проваллям, зігнувшись дугою в колінах, – чисто тобі романтична картина, і лише з кінця стікала тягуча прозора нитка сперми, холодна вже і нежива. Він не хотів згадувати, але якесь паскудисько виставляло слайд за слайдом перед його таблом: він продер у сраку в роздягальні свого однокласника, так собі, за пачку жуйки, хоча б і міг просто впердолити, за так. Пацану так це діло сподобалося, що він нипав за ним по усіх кутках, смоктав у туалетах, жер його лайно. І чого ще, здавалося, не вистачало синові одного з найбагатших людей країни, а то і Європи. Малому виявилося замало жвачки (а швидше сексу), і закоханість чи зацікавленість Саїда до нього пройшла, і він заклав батькам, а ті, звісно, у міліцію. Саїд тікав дворами. Спочатку це було двоє найманців. Саїд із шести років потрапляв білці, чи то бродячому собаці, в око, тому двоє сискарів лишилися лежати на смітнику, обліплені зеленими і чорними трупними мухами. Менту Саїд випустив тельбухи і намотав навколо шиї, з музикальною зацікавленістю дослухаючись, як вони риплять під пальцями, наче дитячі повітряні кульки на Перше травня. А по цьому він зник, щоб облагородити тюрягу своєю присутністю.
Це була підліткова зона. Щоправда, вона нагадувала розкішний апартамент проповідника Аделаджі. За винятком, що ти відразу потрапляв у пекло, без транзиту. Тут їбали за пачку «Прими», тому що вона – червоного кольору, або взагалі за куриво, тютюн, банку сардин, за косяк і просто – за красиву бабську сраку. Жорстокий дитячий світ, який не мав бажання миритися із законом, що творився там, за парканом. Їх влаштовував свій, портативний, де все чітко розліноване по рангах і ранжирах. Порнуху їм заміняли світлини з порножурналів: світлини ставили на голову «хмирю» і задовольнялися таким робом – через оральний секс. Навіть на волі це не виходило з рамок тюремної романтики. Картинка лишалася картинкою. І цей світ в’їдався з кольоровими світлинами «лічнячок».
Саїд не те щоб не любив жінок – йому з ними не таланило; але коли йому траплялась якась пасія, то не мав нічого проти, навіть більше, це його захоплювало, це його надихало, і він відчував себе людиною. Він витатуював жінку на грудях. З роками Саїд забув про неї, але коли він виходив з роздягальні, Надія вся полотніла – на грудях вурки була витатуйована не хто інша, як вона, голуба. Він свиснув, як поступають звично вурки зі старими поняттями, провів її розкішний зад, і член задрався мимо бунту його мозкових рецепторів, нейронів, галангул. Але що відбувалося до того…
22
Надію не шукали. Не те щоб вона була непотрібна, і напевне, точно всі знали, що садові ножиці куплялися саме для неї – варто глянути на слюдяні пластинки очей Артура. Потім Софія підійшла, розставила ноги, випнула живіт, прогнула спину і помочилася на обличчя дівчини. Їй зараз було байдуже, як її звати, чи пам’ятає вона її. Вона ухопила дівчину за патли і потягнула до старого цвинтаря. Потім привели шолудивого, помісь вівчарки та дворняги, з вискубаними кошлами шерсті, кислоокого і дурного. Вони заставили роздягнутися дівчину і наказали стати в собачу позу. Дівчина заплакала, але не відмовилася. Пес недовго пристосовувався, а потім заскочив. Спочатку та мовчала, а потім почала ревти, далі стогнати, і здається, їй сподобалося: закочені очі, слина з рота, на краєчку. Нарешті вона голосно кінчила, й отак продовжувала стояти, важко дихаючи, з розвернутою червоною піхвою. Артур підійшов пізніше. Не виймаючи рук з кишені, погойдуючись із каблука на носок, він лише дурашливо похитав головою:
– Нічого для початку…
– А зараз ми хором посцим на неї, – сказала Софія, й ідея їм сподобалася: візьмемо і посцим…
Коли всі присутні перестали поливати дівчину, хтось ударив її порожньою пляшкою по голові. Софія нагнулася. Дівчина дихала. Тоді її поставили на хор, а коли дівчина закричала – і від болю, і від оргазму, Софія молотком розбила їй голову. Била доти, поки голова не перетворилася на місиво. Костя підійшов, зняв чобітки з дівчини і поставив поруч з головою, вірніше, де була голова.
– На хуя, запитаєте. Виблядки. Запитайте в аптекарів. Ми не очищуємо батьківщини. Ми повертаємо гідність наших міст і сіл. Ми – окремішня нація. І я впевнений, що Він створив нас раніше за усіх горил. Ми вибрані, як і наші батьки.
– Щоб знали. Фішка. Клеймо… Знак наш. – Софія по-дитячому затулила обличчя знайомим рухом. – Ми такі гарнюні…
– Справді, ми такі гарнюні, а ти яка?… А?! Хто бики, що… – Артур склав пальці в пучки і підняв догори руки. – Ти уйобок і ображаєш мою гідність. Хіба я подібний до рабина, до пейсатого грьобаного жида? Вкиньте в сраку свої інтелігентські заморочки. Я не бажаю жити з холодною водою у венах… Я ясно висловився?! Костя, камеру!