– Я ваша гарнюня принцеса… А де наша курва? Я хочу пожувати її секель, і вона полиже мені клітор, або навпаки, або як, ну, пальця жопєнь…
Софія повертіла пальцем, і всі четверо зрозуміли, прийняли. Щоб учинити катастрофу, то шукай жінку. Обидві сторони розуміли відразу: це вона, їхня гарнюня, їхня принцеса. А вона сказала:
– А де наша Надюша? Шукайте, срані хуєсоси.
23
У вікні трупарні – «тутанхамонівки», як називали колеги його витвір мистецтва, він жував грубий сир і запивав нерозбавленим спиртом. За вікнами йшов сніг, але він сидів спиною. Лукаш повільно, але без якогось там задоволення перетирав зубами ціною в шістдесят тисяч фунтів сир, випивав спирт і продовжував дивитися на стіну, де лапатий сніг викручувався химерними тінями. Він ще раз налив, і той, хто увійшов, явно був не з тутанхамонів. Лукаш не звертав на нього уваги. Не обертаючись, сказав:
– Вип’єш?
– Дурне питання, я ще ніколи не пив у компанії з трупаками…
– Хе-хе. Там подають щось інше… Типу смоли – чи що? – Довгий вказівний палець ткнув у табурета, біля котрого лежало, просто на кахлі, розпанахане тіло.
– Сідай, коли не гидуєш. Бачу, ти не з тих розумників, що шпарять жмурів за гроші. Кажуть, кльово. Сам не пробував, як на мене, всі однакові.
Незнайомець пройшовся повз спину, повз ряди елітарних трупів, і подивився на карту.
– Ти хто? – запитав незнайомець.
– Це те саме, що зайти до склепу Юлія Цезаря і запитати: хто тут догниває?
Це була друга половина дня, кольору свіжого молдовського винограду і помаранчі; але навдивовижу він відкрив очі, такі очі бувають лише у дітей:
– Мені боляче у вашому світі, навіщо і за що мене сюди випхали, – сказав холодно і порожньо.
– Шукай серед… У парках, дискотеках, пабах, кабмінах, де завгодно. Чеши, генерале, чеши. Зірочка Героя України тобі забезпечена… За синаша… – І Лукаш випив одним махом склянку горілки. Налив другу і ще випив. Генерал стояв і дивився з таким виразом на обличчі, наче у ката відібрали сокиру й отією сокирою будуть хайдокати свиней, збезчестивши священний цей інструмент. Потім вояка довго стояв перед шикарним, блискучим, як німецький холодильник, ліфтом. Ліфт не відчинявся. Генерал чекав, заклавши руки за спину, – стояв у піджаку й запраних спортивних гамашах, а на грудях – дюралеві ордени, які видавали досить войовничий напір. Ліфт не бажав підійматися, і генерал вертів головою, що б могло трапитися з пальчиками, що вмикають лампочки з кнопочками. А на піджаку – планочки за війну, заградотряд, партизанщину, за врятування і геройство в Ічкерії. А бобин-бобином, не відчиняється. І ось цього разу він пересвідчився у чуді: вона, у просмерділому формаліном халаті, снів видіння – бац – і облузаним нігтиком натиснула кнопку.
– О, це діло. Головне – віднайти правильний підхід, – сказав генерал Євдокимов.
Отакої, зайшов і нафіг не вийшов. Просто фантом чи Третя світова у мініатюрі.
Він знав чесно, чого вони від нього хотіли. Але мовчав тому, що він Альфа й Омега. ВІН був самою досконалістю. Люди чекали від нього красивостей. Бог повторив: Я є АЛЬФА й ОМЕГА. І вибухнув сам у собі, як досконалість, що її не доведеш.
І Євдокимов розсипався на маленькі дюралеві медальки-шоколадки, що їх дітям дарують на день народження чи Різдво. Ось так… Його понесло в героїчне майбутнє. В інше він не те щоби не вірив, просто є порода таких тупаків, що їх легше вбити, ніж роз’яснити, як пройтися до супермаркету. Але він усім своїм підлеглим розказував, що чув голос Бога. У психіатричці було тепло і затишно: робили уколи, підносили судно. Уколи він полюбив, коли йому робили процедуру, він намагався залізти під халат медсестрі. Хо, стара гвардія не здається!
24
Хрещатик лежав у призахідному червоному промінні. Пивна лінь, гарні жінки з довгими і повнуватими ногами, якраз слов’янський тип. Вечір розсипався веселим сміхом і пивною піною, що валила через краї людського щастя. Крістолист, тут у нього буде лише поганяло, бо на більше він не претендує, можливо, ще хтось ще чогось від нього хотів, але наш далеко не юний друг нічого не бажав від цього солодкого, в бурштинах, питва і червоного сонця міста. Він підігнав машину до одного з готелів, що на Подолі, зовсім непримітного, де на початку перебудови колись стояв шикарний бордель і все у людства так сонячно починалося. У нього була нова спортивна машина. А ще нові документи і перепустка у заборонений для кожного пересічного, як водиться, рай на землі. Крістолист гадав, може, і даремне, що світ таки створено саме для нього. Зараз він стояв перед яскравою вивіскою про ремонт чи то парасольок, чи то електронної техніки, а може, під солярієм. Ніхто не знає точно. Головне, він стояв у великому, паскудно зшитому костюмі, дуже дорогому. Як умудрилася відома фірма випустити таке паскудство, ніхто теж не знає. Але підпільні борделі і підпільні майстерні не перевелися, хоча туди не дають візиток. Саме на цьому у них закінчується подібність з потойбічним світом.