Словом, історія цієї людини проста, як людський гріх. Крістолист – це звучне, майже аферистське прізвисько виникло в дитинстві і було пронесене через усе життя до п’ятдесятилітнього віку, коли нарешті мрії його почали дивним дивом збуватися. Наш знайомий усе свідоме життя пропрацював м’ясником. До речі, і батько, і дід його займалися саме цим, за винятком братів і сестер, що підгрібали по життю, чим Бог сподобив. У сорок п’ять він став міцно на ноги, а саме мав чотири м’ясопереробних комбінати. У п’ятдесят він заснував лігу і профспілку м’ясників. А у п’ятдесят один уміло їх кинув на півмільярда баксів. І, звісно, його замовили. В одному з готелів він порубав на шматки своїх замовників – усього четверо, – включаючи двох курв (поговорювали, що трупаки відвезли на одну з його фабрик), після чого його полишили, і він міг спокійно насолодитися майже мільярдним статком. Він мав три бажання: розбагатіти, одружитися, замочити мажорного підараса. З останнім якраз виходило навпаки… Отже, у цьому будинку, де може бути солярій, парасольна майстерня і багато-багато чого ще цікавого, він узяв картку, що нагадувала більше кредитку. Крістолист глянув на неї здивовано, гмикнув і подумав про себе, що таке-от гівно коштує божевільних грошей. Але нічого не сказав. Не таким він був-бо дурним, наш Крістолист.
Пізнім осіннім вечором, коли дороги наче залиті мокрим гудроном, він сів у ресторані за персональний столик, сунув сигару до рота, майже як кусок захололого лайна, офіціант підкурив, – і подивився за вікно з відчаєм насолоди. Початок осені завжди викликає меланхолійну печаль. Тоді ж і збуваються мрії, котрі більшості людей нахрін уже не потрібні. І зайшла вона. Чудо з різнокольоровими очима. І це була Софія. Софія теж побачила його відразу, тільки-но її голова з’явилася на другому поверсі. І вже за кілька хвилин вони сиділи рядом, плечем до плеча, як двійко котів. У номерах він показав їй картку. Вона не здивувалася, а розсміялася м’яким гортанним сміхом. Отак вона стояла, зігнувши ногу в коліні, розпустивши золоте волосся, дивилася на картку, майже воскова у своїй наготі, із запахом волосся, із запахом шкіри, а там солодко, ох як солодко пахла, і рівним голосом протягнула:
– Місто Синіх Троянд…
Його це не здивувало, бо за останній тиждень у нього було багато отаких чудес, включно з незапланованою поїздкою на м’ясопереробний комбінат. Він зі знанням селадона, а вірніше селюка, що несподівано потрапив до борделю, подивився на неї і вирішив, що ось такі філігранні закінчують надто погано. Йому не така потрібна, але нехай на сьогодні буде й ця. Він повернувся на бік і, в невіданні малюка, солодко захропів.
25
Сьогодні вночі його щось розбудило. Лукаш сів у ліжку, по-дитячому протер кулаками очі, намагаючись розібратися в тому, що наснилося, але марно. Він лише пам’ятав білявку і чорнявку, тих жінок, що його кохали в молодості. Іноді таке трапляється. А потім йому зробилося моторошно. На балконі хтось був. Те щось важко дихало, вчепившись у поручні. Скоріше воно нагадувало йому велетенського птаха…
Уже кількома годинами пізніше у вікнах трупарні синіми димами стояла осінь. Він ніяк не хотів повертатися додому, згадуючи те створіння чи дещо, що своїм жарким, невидимим диханням заповнило кімнату. У Лукаша кололо в грудях і болів поперек. Він дивився на людину, що зараз, ось нині, мала назву трупа. Лукаш відійшов від нього, скинув рукавички і поставив у своєму календарі помітку – чітку і болісну, як свіжа подряпина на обличчі живої людини, яка мала б відпочити, але її кличуть у тягучу невідому подорож. Так, сьогодні вночі до нього прийшло дещо, що нагадувало велетенського птаха; воно сіло на балконі і заговорило. Лукаш насправді не бачив його й не чув справжнього голосу. Потім, похитуючись, гамуючи велетенський шум у вухах, він подався на кухню, де застав дружину в самих трусах, а може, й ні. Але він зігнорував її приваби, як і її стервозність, а припав до пляшки коньяку. Відірвавшись, він сказав, що завтра вони всі їдуть.