– Куди? – було просте запитання, без будь-яких істерик, а з повною готовністю.
– У Місто Синіх Троянд, – видихнув Лукаш і сам здивувався своєму голосу.
– Давно пора. – Надія припала до нього довгим поцілунком, і він, на диво, аж ніяк не пручався. Вона скинула труси, подивилася на нього захопленим і дурнуватим поглядом, а потім сказала: – Я ще була пісюхою, коли його почали будувати. Батько був вкладником…
– Да, містечко для мажорних дебілів… Мені там довелося бувати… – І він поклав її на стіл.
За вікнами синіми димами пливла осінь. Лукаш перестав думати про Софію, лише чув її запах, як запах того звіра, що на балконі наказав їхати невідомо куди. А потім він стояв на пероні, на першій колії, і дивувався, що колись, ще у дитинстві, мріяв про те, що його поїзд у його країну поїде з першої колії. Але цього не траплялося, і ось воно прийшло, а дощ обмивав чорно-сірий перон. Йому було печально. Люди ворушили риб’ячими ротами, разом з його жінкою та сином, що нагадував воскову мумію, тільки в прищах, і Лукаш навіть побачив щось прозірливо під цим дощем. Але нарешті взяв свою німецьку пузату валізу і піднявся на сходинку, намагаючись не обертатися назад.
26
Ту ніч вона спала спокійно, серед чужих предметів, що переходили з рук у руки вже не один рік, серед запахів, що нашаровувалися теж з року в рік, і коли прокинулася, то, лежачи, довго намагалася призвичаїти їх до себе, зробити ручними, чи що? Вона цю ніч, вірніше половину її, скільки там випало, спала спокійно, а з нею спало її сумління, спала пекуча квітка між ногами, і йшли верхом, разом з чавунними осінніми хмарами, думки. Вона прокинулася о третій і відчула голод, тремтіння в колінах, слабкість, якої у неї ще ніколи не було. Софія потягнулася тренованим красивим тілом, і той дріб’язок років, що зв’язував її з минулим, несподівано натягнувся, зовсім тобі реально, що його можна було взяти за один кінець, як металевий ланцюг, потягнути, а він таки лопне від напруги. Тоді вона встала, не дивлячись на м’ясника, взяла одяг, вийшла і лише у червоному від оббивок і світла коридорі нашвидко зодягнулася, спустилася до нічного ресторану. Замовила велетенський біфштекс, сто грамів віскі, салат і томатний сік. Офіціант стояв і похитувався на одній нозі, іншу він смішно, навіть можна сказати артистично піднімав і ховав за другу.
– А скільки тобі років?
– Тобі не вигорить, не милься, – відповіла вона, закурила сигарету і дмухнула вгору, – голитися не прийдеться.
– Грамотна. Віскі немає. Є джин.
– Давай джин. – Вона не дивилася на нього, а здавалося, весь час спостерігала за киселевим фіолетовим мороком за вікном. Софія побачила дорогу, перетяту навскіс ліхтарним світлом, щура, що перебігав швидко і якось хитро, і несподівана ясність прийшла їй у голову, що світ на цьому не зупинився, вірніше, не зупинився на ній, як вона гадала, на її пизді і ще чомусь такому. Чотири хлопчики десь на тому кінці міста видалися їй нудними, банальними і противними, наче сама смерть, що її вони пригорщами чіпляли кожного дня. Це як хвиля, дитяча хвиля щастя, що заливає тебе, потім – як біль, що немає сили терпіти, і ти не знаєш, коли це закінчиться. Софія підняла руку і, розчепіривши пальці, подивилася на люстру з китайськими рибками. Вона так і тримала її, поки не підійшов офіціант і не приніс замовлення. Вона продовжувала сидіти навіть тоді, коли він пішов. «Сині нічні феї вплітаються їй в коси», – подумав романтично офіціант із зачіскою бобриком і рудим волоссям. Він теж мав фіолетові очі, як і ця ніч. Цього офіціант не знав, але знала вона, і Софію наповнила щастям думка, що все погане позаду, а гарне попереду. І вона вирішила очікувати світанку деінде.
27
Жовтий стовп стояв у синій перспективі, перерізаний квадратом прохідного двору. Клен трусив листям пропащо, відчайдушно, як людина, котрій забракло останнього ковтка повітря. Саїд спробував поворушити пальцями, язиком, узагалі, як рибина, усім тілом. Він таки поворушив, як довга бездиханна акула з музею, де діти гризуть морозиво, а старшокласниці дають пацанам лапати себе за цицьки, пускати руку, але не далі трусів. Він нічого не відчув, лише як заграли вени разом з жовтим деревом, а простір зіжмакався, як шкурка на киселі. Білим пластиковим столиком пробігли сірі мурахи попелу. Саїд глибоко затягнувся, надпив кока-коли і набрав востаннє – цього він не знав – номер телефону. Ну ж бо, блядіще, сучка, пиздіще, ану бери слухавку, на хер тобі трунар зачучверений, ти думай про такого мужика, як я. І він скоромовкою повторював «блядіще». Губи сині, рот – піонерським салютом. Раніше йому зрання вистачало коксу, два куби, перепихнутися з ним чи з нею, яка різниця, а далі – у романтичній невідомості. Ну не так, то десь так. Гроші і становище давали себе знати – ти міг про це не думати, бо завжди було і те, й друге. А зараз… Жовтий густий відчай підігнав до кутка «Мальвазії», червона цегла, пізній модерн, два захекані демони підпирають фасад, блядь, як пророче. – Саїд закотив очі. Саїд тягне руку і зганяє осу. Але оса прилипла до поверхні. Саїд повторює спробу. Оса вгризлася лапками і жалом у столика.