Саїд підійшов і завис над ними. Показав язика, всього обкладеного, з повними ознаками початкового цирозу печінки або гепатиту. Демонстративно, з вишуканими манерами поклав перед собою пакет з кокаїном, поставив пляшку шампанського.
– Ну, чого ви такі сердиті, киці? Це ж «Кристал», це ж сніжок. Хіба можна бекати на священні речі?!
Дівчата були вифарбувані у фіолетовий колір, з пірсингом у всіх можливих місцях. Тій, у котрої його було менше, Саїд загнав вивертку в ліве око і з хрускотом прокрутив. Дівка завила, як білуга, і вчепилася йому у штанину. Її подруга зацідила в пах Саїду, і його зігнуло пополам. Коли Саїд підвів голову, то йому в обличчя дивився ствол двадцятидвохміліметрового револьвера. Револьвера, а не пістолета чи якогось там пугача. Саїд підняв руки, нахилився й огрів пляшкою дівчину по голові. Удар прийшовся по плечу. Але це її не зупинило. Револьвер вона не випустила. Постріл гавкнув, і Саїда віднесло на кілька кроків. У «порші» перестали гиготіти. Вони дали на газ. З гиканням і вереском погнали «порш» проспектом. Вони зробили коло і з розгону наїхали на дівчат. Глухо ударилося об капот і бампер. Саїд стояв, вирячивши очі, дикий і злий. Артур вийшов з арматурою. За кілька хвилин все було скінчено. Голови розтовчено вщент. З гиканням вони рушили з місця. Усі говорили, а Саїд мовчав. Хміль, наркота вийшли. Артур важко сидів і почухував підборіддя. Він слухав поклик свого серця. Нарешті він пригнувся, відчинив дверцята і на повному ходу викинув Саїда. Машина зупинилася. Артур повільно вийшов, зважуючи в руках арматурину. Саїд, кашляючи, звівся, спробував пробігти, але упав. Артур настиг його біля жовтої стіни супермаркету. І тут зрозумів, що попався. Камери, скрізь ці блядські камери. Він розвернувся і пішов до «порша».
– Поїхали, на нас чекає рай.
– Бо ми гарнюні. Ха! Ха! Ха! Де ця сучара Сонька шариться?
32
Медсестра, з тонкими бровами, в коротенькому білому халаті, більше схожа на смачний шматочок сосиски, закутаний у біле, провела майора довгим поглядом, але він байдуже отрусив його, як старий пил. Тяжко роздратувати наркомана, що запустив по венах п’ять-шість кубів чистої. Проте наркоманом майор себе аж ніяк не вважав. Він продовжував іти, не слухаючи її голосу, дріботіння кроків, і зацікавлений погляд її карих очей зависав у вакуумі лікарського коридору. Медсестра йому заважала, заважала так, що його, майора, наче якась трясця підняла за ноги й опустила в діжу з крижаною водою головою донизу, саме так. Ностальгія, ось що це; ностальгія за чиїмись витонченими пальцями, що артистичним клацанням своїм хвилюють повітря і слух, навіки блукаючи, до самого кінця блукаючи барабанними перетинками; це ностальгія з витонченими щиколотками і запахами терпко-солодкої пахвини; ностальгія плавно прогнутої дозаду спини, сам зад, пружний, із запашними булками. Уся ця скороминучість, що одягнула потворну маску вічності, а ти розпустив соплі і гадав, що цей повільний, затишний поїзд чухикатиме довіку. А потім, як спалах, а може, й спалах наприкінці, як табу, чого людина не може доторкнутися, і аби хотіла, то ніколи не доторкнеться… Довгий синій коридор весь у люмінесценті. Яскравий спалах реальності на тому кінці коридору ввів його у стан ступору. Медсестра наштовхнулася на його спину, велику, широку і мокру. Видно, вловила непомітний на перший погляд, на перший раз запах ацетону, терпкої сечі і сперми; на неї накотила дурна хвиля чужого адреналіну, а тому як перед нею був блюститель порядку, всі ці запахи вона віднесла до його професії. А загалом, він їй імпонував, якщо не сказати більше.
Майор мав риб’ячу інтуїцію, але це не означало, що його мізки полонила фантазія; ця делікатна річ була відсутньою, а тому допомагала йому жити. Щоправда, запитай у нього, бажає він жити чи померти, то наш майор опустив би додолу кутики очей, закотив очі під лоба і сказав: «Не знаю». Він народився ідіотом, хоча лише скидався на нього. Велика перевага в суспільстві кретинів. Причини, напевне, ховалися у дитинстві та в історії країни. А тому, коли він зайшов до палати, то побачив перед собою не мажорного хлюща, як сподівався, а широкоплечого, міцно збитого, як горіх, з різкими, водночас приємними рисами обличчя, де рівно і похабно горіли темні очі, чоловіка, що більше нагадував задумливого демона у повній скорботі свого сучого життя, котрий сидів над проваллям пекла і не бажав туди повертатися. Подумки майор перехрестився і подумки прокрутив, коли востаннє був на причасті, хоча усвідомлював – це зараз не допоможе. Але далі на майора чекало ще страшніше. Майор побачив чистий шматок неба. Чистий стерильний простір, вікно з чорними рамами, що ось-ось виваляться, частину будинку. Ностальгія обернулася реальністю. Мозок, як і тоді, як і тисячу років тому, почав губитися в подіях, у часі, і взагалі – розумно визначив майор – мундир цей ментовський можуть одягати лише опудала та маніяки. Він зайшов у палату, хруснув пальцями, підсунув стільця: