Маска напроти несподівано, як у таких випадках, ожила, досить жваво заворушила м’язами на обличчі, а руки злилися в єдиному потоці жестів, таким робом підтримуючи міміку і сказане.
– Що, голубе, хтось бажає тебе убити і хтось бажає твого життя. А може, це одне ціле? – сказала маска, але Лукаш уже не слухав, а відіпхнув його рукою і побіг, пригинаючись, через усю залу.
Він біг і думав, що нічого не може перемінити – за вітриною, що колись витримала б і град куль, а нині була лише благеньким прихистком, рвалися шматки реклами: голі груди, чиясь нога, велетенське око зі шматком мегаполіса замість зіниці. Бігти було важко, але й те, що за склом, рухалося якось повільно, наче на чверть швидкості, і Лукашу прийшло в голову, що, напевне, так виходить перед самою смертю, а тому треба все запам’ятати, благо, що згадувати вже немає ніякої користі. Лукаш біг попід декоративними пальмами, дивуючись, що ще має можливість, ні, навіть цікавість дослуховуватися до чужих голосів, до чужих звуків, що засіли у цій нетривкій ресторанній тиші, наче колючка, наче удар небесного бича. Усе для нього було чужим, окрім цієї затаєної ресторанної тиші. Він зупинився на мить, дивуючись чарівності візерунка перського килима з довгою ворсою. Цей килим нагадував велетенську теплу тварину, що розляглася на сонці і, склавши лапи, мирно дрімала. Але Лукаш біг. Він біг і бачив перед собою обличчя. Коли він розігнувся, тоді це і трапилося. Шквал вогню і свинцю, міді і свинцю, потоки скла накрили всі столики разом з живими людьми: спочатку зникли дві лесбійки, що телепатично спілкувалися між собою, затим хвиля піднялася сірим рукавом і накрила решту, вихлюпнувши на білий мармур кістки, зуби, густу чорну кров.
Лукаш тільки зараз побачив співачку в яскравій синій сукні, густо обшитій бісером. Її миловиде, наче місяць, обличчя і велетенські очі – вишневого кольору, здається, але зараз було видно самі лише білки. Руки вона тримала перед собою, наче щось пропонуючи, можливо, самій невидимій смерті. І з живота, з дірки, помалу вивалювалися тельбухи і сповзали з гумовим рипінням на естраду. Лукаш засопів ніздрями, втягнув соплами дух крові, поту, екскрементів і відвернувся лише з однієї, етичної, причини – поваги до чужої смерті. Перед ним було кругле вікно з начищеним порцеляною літа небом. І тут він закричав, як людина, що довго бігла до виходу, нарешті прискочила до нього, а хтось невидимий ухопив її за волосся і поволік назад – невідомо куди, в темряву чи світло, але назад. Сонячний диск висунувся чорною окариною, і чорнильного кольору небо пересікло тисячі тисяч мініатюрних палаючих смужок, що різали його, як різдвяний пиріг. Лукаш відчув, що серце упало йому в шлунок. І тоді він ударом ноги прочинив двері і побіг, не звертаючи уваги на осині спалахи пострілів, побіг між цими трьома велетенськими будинками, де у їхній тіні, навіть у страшну спеку, зуби зводило від холоду.
Спочатку треба було пройти цей шлях – два квартали білих, наче уві сні, а відразу потім жовті дюни з білою горою піску зверху, а там починався пляж. Спочатку це нагадувало його роботу – пройтися, зупинитися, випити на зупинці п’ятдесят грамів віскі, приблизно скотча, і йти далі, поки не з’явиться парковка, де беззмінно тижнями стримів його «мерседес» чи улюблена «феррарі». І коли він бачив ці машини, то завжди думав і вирішував, що мертві приносять користі більше, ніж живі. Спочатку цей шлях видавався йому короткою перебіжкою, нехай це було під кулями, але смерть до цього часу, до котрого він дожив, нічого йому, власне, доброго не говорила. Як не говорило і саме життя. Виходило, що панахати трупи було легше, ніж бігти через гори піску, відчуваючи на собі косоокі погляди з шатер, де пили пиво з раками, омарами, фініками і всілякими азіатськими заїбонами. Перші двадцять кроків він пробіг спокійно, не відчуваючи, як грають м’язи на ногах, лише жовто-білі піски і маячіння пляжу попереду – він був так близько. Синя зупинка з глянцевими ляльками. Навскіс ударило від скляної піраміди супермаркету, а може, лише здалося. Осині спалахи і кулі зрізали товсту туркеню, що запихалася смачним тістечком, однією, лівою, рукою пошкрябуючи литку. Він бачить, як куля відриває частину обличчя. Нічого не змінити. Лукаш продовжує бігти повз банкомат, де він брав гроші, повз чайну, повз міні-маркет із солодкавою, але сексуальною дівчиною з красивими довгими ногами, широкими стегнами і грушоподібними грудьми. Він біжить дорогою, жовтою від сонця, піску і тіней. Перед ними чорний прямокутник якогось караван-сараю. Стріляти не переставали. Видавалося, а може, так насправді й було, за ним летів невидимий фантом з невидимими автоматами і поливав увесь шлях кулями. Вибухнуло чорне BMW. Спочатку задрався капот, потім звідти вилетіла гарна блондинка із занадто тендітним обличчям і поповзла навкарачки, ховаючись за великий, у зелене фарбований паркан. І він сам побіг, розуміючи, що тут нині не до містики. І з цими думками, а може, трохи іншими, він пірнув у прочинені двері супермаркету, за яким одразу виднілося море. Він шаснув між прилавки, між людські ноги й раптом побачив і здивувався чобіткам проститутки, каблуки яких були підсвічені мініатюрними лампочками. Лукаш захоплено провів красиві ноги, наче шалена свинцева злива лишилася там, за надійними стінами супермаркету. Висока скляна пірамідальна стеля з підвішеними до неї пальмами та плюшевими верблюдами, з хляками чорнильного желатину неба відразу відкрилася срібними зірочками дірок, і кулі зі свистом скажених ос врізалися у кафетерій, що знаходився на другому поверсі, піднявши догори фонтан лайму, помаранчів, цитрин та зернят смаженої кави, разом із зубами та очима продавчині, вісімнадцятилітньої студентки міжнародного коледжу. Лукаш лише глитнув, глибоко і страшно, відчуваючи провислий живіт і що подих життя ще не закінчувався. Він знову побіг, досить прудко, жбурляючи під ноги коробки із сукнями, взуттям і посудом. Він перескочив охоронця, що повзав у калюжі крові по білому мармурі, ще намагаючись витягнути пістолета і ловлячи повітря ротом. І ще раз, вискочивши в ресторан «Японська кухня», він продумав, що щось таки береже його, або це навмисне, або… Треба було рухатися, ще рухатися. Китаєць, що грав японця, а може, гидкий полукровка, отримав у щелепу і полетів за столики. Кулі упали на столи, піднімаючи квацьки крові, мізків, суші і декоративного скла разом з японськими паличками. Усе це висіло у повітрі, наче хто невидимий змастив клеєм, а потім в одну хвилю воно впало з непомірними криками, гуркотом і прокляттями. І лише тоді він побачив чорні постаті, що летіли над землею, тримаючи у руках багатоствольні кулемети.