Два «седани» й один «лендровер» стали дибки, наче коні. Лукаш принаймні не втратив відчуття реальності, коли машини стали на дибки, а потім асфальт ригонув чорним димом і золотим полум’ям. Його кидонуло на бік і покотило, наче обчищену моркву. Лівий бік обличчя обпекло. Потім його підкинуло, перекрутило у повітрі, і він очуняв лише тоді, коли тупий біль віддався у ногах. Він розплющив очі і побачив, що стоїть на колінах. Головою він не відчував нічого. Лише дивився, як кулі рикошетять і нівечать дорогі автомобілі. Здається, він про це лише й думав. І шукав нападників. Аби він не знав, що це реальність, то могло видатися, що це групи невидимих маніяків поливають синьо-білий простір кулями.
Кулі скосили двох паркувальників, як вогонь стебло. А красива випещена блондиночка стояла на одному коліні і намагалася запхнути назад око, що звисало між пальців зіпсованою желатиновою цукеркою. Спершу у Лукаша була думка, що він міг би причаїтися десь між трупами, але розумів: поки він біжить, доти він і живе. Йому треба якнайшвидше дістатися до цього клятущого пляжу у стилі сімдесятих. Як перед стрибком у воду, він набрав у легені повітря і щупаком полетів між щільними рядами «хаммерів», слухаючи, як лупотять кулі, відлітають капоти, дверцята. Але «хаммер» – машина надійна. Він любив цю машину. Відлежавшись, Лукаш підповз до одного, з відірваними дверцятами, заскочив і кілька секунд провозився із стартером. Нарешті машина заревла і рвонула з місця. Відразу з даху двадцятишестиповерхового будинку зірвався гелікоптер і затріскотів у високому вицвілому від спеки небі. У «хаммері» несподівано включилося радіо, і воно запищало «Ріке е Повері». Лукаш завив, натиснув на гальма, розвернув машину і погнав її порожньою трасою попід дюнами, сподіваючись, що більше під кулі, призначені йому, ніхто не потрапить.
10
Надія знову повернулася в бар. Вона не любила хвилювати сина, а якщо відверто, то вона б багато дала для того, щоб він не з’явився на світ. Він до паскудного обрид їй, її синаш, разом з його довбаним батьком з отими молочно-сірими очима убивці, а насправді – сентиментальним товстіючим придурком. Перед нею сіли два араби, одягнені в сірі однакові сорочки зі стоячими комірцями. В одного червоні очі від кокаїну. Другий, з короткою зачіскою, з вистриженими стрілами біля скронь, байдуже глянув на Надію, але знаком показав, що її знає. І це не здивувало її. Ба більше, це її збудило, і вона взагалі перестала думати про сина. Байдужість цього здоровенного, як горила, араба з непорушними карими очима заворожила її. І коли вони встали, вона пішла, досить нахабно, демонстративно, за ними. Араби йшли повільно, також повільно і по-жіночому крутили сідницями. На півдорозі до неї дійшло, що вони, напевне, гомики. Але це Надію не зупинило. Вона продовжувала йти за ними. Коли вони пішли попід високим зеленим дерев’яним парканом, вони впіймали її тінь. Один обернувся і переляканим голосом спитав:
– Тобі чого?
– Мені просто цікаво, – спокійно сказала Надія.
– Тебе ніколи не трахали араби?
Вона у відповідь засміялася – дзвінко, наче пустотлива дівчинка. Один, той, що з червоними очима, простягнув їй руку і добродушно усміхнувся.
11
Софія підігнала «хаммер» до перекошеного, схожого на свинарник, викарбуваного в зелене магазину. Китаєць з гнилими зубами торгував травою, вона відчула це одразу. Але на неї він подивився тупо, ошкіривши гнилозубого рота. Подивився і запропонував рожевий корсет за копійки.
– Я що, по-твоєму, схожа на блядь? – сказала Софія і затягнулася міцним «Капітаном Блеком».
Прозора тінь гелікоптера пролетіла рядами зелених сараїв-магазинів. Кілька туристів жартома прогнули голови. Невидима куля влупила китайозу в писка, вірніше – невидима для Софії. І там, де нині стриміла голова, живими червами теліпалися розірвані нерви, артерії, а кров фугувала догори, викарбовуючи стелю, звідти збігаючи на два десятки порцелянових Будд, що мирно сусідили з кондомами.
– Що за хуйня, – сказала Софія і вийшла на вулицю, прихопивши пляшку віскі.
Дівчина роззирнулася, як роззираються люди, що спізнали смерть. У дорозі, що нагадувала глибоке видовбане висохле русло річки, корчилося кілька туристів, заюшених кров’ю, плутаючись руками і ногами у своїх тельбухах. Маленька, років шести дитина, тримаючи за ногу ляльку, із цікавістю дивилася на людей. Ніякого тобі страху. Нічого це мале дівчисько не навчили. Софія закурила цигарку і почала шукати об’єкт нападу. І нарешті наприкінці видовбаної дороги вона побачила, як перекинувся «хаммер», закрутив колесами і звідти випав чоловік.