– Йоб. Та він же стріляє, – сказав товстун і промовисто подивився на Артура, але той відвернув обличчя; ліфт знову плавно пішов униз. Артур скреготнув зубами і відвернувся спиною. Він, як чистокровний естет, не терпів грубого мату. Тим більш до ліфта в ту хвилину зайшла шикарна блондинка років тридцяти п’яти. І Артур зрозумів, що план життя виконано не так досконало, як йому видавалося із самого початку, коли він роздратовано зайшов до ліфта. Тисячі салютів у вікні примусили пригадати, що нині свято Незалежності. І Артур бридливо поморщився. Сіра буденність, казенні звіти, приналежність до якоїсь національності – розвій для кретинів. Він витер хусткою чоло. Ліфт зупинився на першому поверсі, де був велетенський бар, що нагадував збільшений у п’ять-шість разів камбуз каравели.
14
Майор витягнув з бокової кишеньки на лівому рукаві сріблястого слоїка із червоною кришечкою. Зверху – клапан у вигляді маленького срібного слоника, що сурмив у повітря. Майор натиснув клапан і вдихнув двома ніздрями порошок. Яскрава біла пустеля з прилиплим апендиксом голубого пляжу на сотню-другу кілометрів. День, наповнений ртуттю. Безголосий і безлюдний, з біло-сірими дюнами до самих пляжів. І тоді майор подумав про нього, про того, із сірими очима, перекинутими чи що перекидалися в інший світ; про широку і красиву обітовану землю дитинства, з баштами, з озерами, з шовковими степами, всіяними червоними ягодами і пагорбами, де губилися дими; край з двома прекрасними жінками – з дивно красивими тілами: одна золотава, інша чорнява; про дитячу таємницю, що вродилася, як останній видих підлітка, що став дорослим убивцею свого життя… Гелікоптер нахилився і взяв напрямок на диск червоного сонця. Малиновим залило салон. Райські кольори. Співи арф і ельфів. Жовті солодкі води небесного забуття. Ртуть неминучості. Майор побачив комашину – маленького чоловічка, що повз дюнами. Такий маленький… невже треба було півжиття, щоб зрозуміти, яка маленька людина перед кінцем, що веде у початок інакшого? Майор втомлено заплющив очі. Увімкнув рацію.
– Повертаємося за набоями. Так, устигнемо назад за п’ятнадцять хвилин, а він нехай ще трохи побігає…
Гелікоптер узяв напрямок на височезну вежу, що великим зубом вгризалася у диск червоного сонця. Це було прозаїчно, страшно, і майор одягнув сонцезахисні окуляри. Все проходить, навіть відчай очікування. Якщо він добіжить – так тому і бути. Майор від народження був фаталістом, як і його курва-мати, з повною пащею золотих зубів; і навіть тоді він був фаталістом, коли вони йшли шукати Золоту Країну Офір. І чим це закінчилося? Усе перевісили гроші і політична ситуація. Політична ситуація і гроші. Залежність влади більша за залежність від наркотиків. Йому, Лукашеві, треба було командувати трупами і не влазити у це лайно. Майор позіхнув і з насолодою подумав про напівморок, прохолоду, дозу і гарну бабу – свою він давно не любив. Так довго добивався, що вона йому спротивилась. Це у них… чорт, у кого «у них»?… а все одно у них це називається справжнім коханням, коли горшки товчуть на голові. І майор тихо, по-дитячому засміявся.
– Заходимо на посадку…
15
Це був міраж, не інакше, таким він себе заспокоєним, навіть щасливим відчув наприкінці цього шляху. Він стояв у колодязі блакитного світла, що розходилося у всі боки золотим і малиновим, і очі йому щипало від сліз. Він стояв на подвір’ї червоного цегляного будиночка з мезоніном у дикому винограді. Спочатку його накрило, наче після невеликої дози морфіну. Волога підвалу, що пам’яталася з дитинства, де пахло діжками, солоними огірками і якоюсь тваринячою, до болю у хребтині, невідомістю. Потім велетенські щури вийшли зі своїх домівок під «кренделя» зі своїми дамами. Пацюки гордо заворушили вусами, вилаштувалися в один ряд перед рядом своїх дам серця чи мокрих хвостів. Розпочалися пацючі танці. Лукаш дивився і думав, що вони поводяться майже як люди. Ну точно: в одного, найстаршого, з огляду на руду шерстку, на голові – потертий сірий циліндр з якимось незрозумілим, напевне щурячим, вензелем, а ще на шиї біла манишка. Далі він побачив довгу зелену вулицю, найдивнішу вулицю, найщасливішу вулицю, найпроклятішу вулицю у всьому світі. Сонце прямовисне, не таке жорстоке, як у серпні. Швидше всього, травень. Він чомусь думає, що треба стояти і нікуди не йти. Вона тут, за цим трояндовим кущем, розчісує волосся сестричці, а та лопотить, розповідає їй те, чого не було. Але Лукаша уперто тягнуло увійти в будинок і пройтися довгим коридором зі стелажами книг по ліву та праву руч, зайти до бабусиного кабінету і лягти на добротний шкіряний диван. Його приваблювала солодка, як мастурбація, дитяча таємниця. Він ступив у кров, як ступають у пустку аквалангісти чи парашутисти, і побачив її, зовсім-таки реальну її: з утомленим сірим поглядом, красиву, але вже за тридцять, коли Бог і природа лишили єдиний шанс, і вона ніколи його не пропустить. Щось зашепотіло йому на вухо, щоб він остерігався. Але він давно хотів її бачити і нарешті побачив за стільки років. Головне – він не мав ніякої злості. Йому хотілося її втішити. Вона підвела обличчя, трохи круглувате, трохи осунуле від безсоння чи снодійного, з вигасаючим рум’янцем. Лукаш побачив, як вітер пройшовся двором, підхопив двох метеликів, підняв хвилі на її платті; зіниці у неї, як завжди, були розширені. Він нахилився і поцілував її у краї грудей. Несподівана задуха і спека стиснули його горло. За її спиною стояв стіл. Це той стіл, що поставила бабуся. Дід помер, ніхто не з’являвся, от вона сама і вкопала стовпчика, прибила дошку й обтягнула її цератою. Там завжди стояв графин, зелений і пузатий, повний лимонного соку або хлібного квасу. Він гасав ярами, ловив у норах на шматочок смоли павуків із золотими гузнами, а потім прибігав і пив із цього графина. Вона подала йому графин, а потім різко почала запихати горлечко йому в горлянку. Лукаш спробував закричати, але лише похлинувся лимонним соком, що робився рожевим, а потім темно-буряковим і зараз більше нагадував кров. Він ухопився руками за графин, що все глибше і глибше входив у його горло, вирвав і упав на бік. Не випускаючи графина з рук, він поповз садом, через увесь двір, крізь водограй метеликів, зливу сонця і її радісний і веселий сміх. Він доповз до хвіртки, відчинив її головою і випав на дорогу. Коли він підвів руки до очей, що пекли так, наче туди висипали відро піску, він побачив, що замість графина тримає у руках грубого зошита у потертій шкіряній обкладинці. Він підвів голову, а із сонця на нього полилася вода.