– Блядь, таки очуняв, – прогримів голос, і хтось радісно засміявся, як там, мить тому, сміялася та, що в саду.
16
Софія знайшла Лукаша на трасі. Він лежав на самому бордюрі, видно з усього, сповз iз дюни, збившись зі свого шляху чи ще щось там. У руках Лукаш тримав грубого зошита в потертій шкіряній обкладинці. Вона нахилилася над ним з виразом дитячої зацікавленості, і порожнє небо великою блідо-синьою діркою свистіло у Софії над головою. Вона схилилася над ним, наче роздумуючи: їхати далі, розчавити його, як паскудного карлика, нарешті, ну, не як карлика, а як жука там гнійного або шкодливу кішку; вона дивилася на нього так, наче нічого особливого не трапилося. Софія повернулася до «хаммера», дістала із салону пляшку «швепсу», відкоркувала, покриваючи глухий простір дзвінким матом, високо підняла пляшку і почала лити Лукашу на обличчя. Коли він очуняв, заплямкав губами і потягнув свій молочно-сірий погляд, вона сказала:
– Що, дострибався?! Ото ще мені Бетмен. Піднімай свої костилі і давай вшиватися звідси. Скоро по тебе повернуться.
Його здивувала її зосереджена цілеспрямованість. Лукаш спробував підвестися, але заточився й упав. Софія, похитуючи стегнами і булками сідниць, повільно, без всякого там жіночого виправдання, підійшла до машини і довгим поглядом окинула через білі дюни, що починали наливатися кров’ю передвечір’я. І він навіть подумав: глянь, а воно справді схоже на Єгипет. І він спробував піти, але упав і поповз за нею рачки. Він ліз на чотирьох кістках і не переставав думати про Єгипет, щоб йому трясця, під її дикий регіт і матюччя. Навіть тоді, коли вони поїхали, він не переставав думати, що з ним сидить за кермом один із єгипетських демонів, а може, ангелів. Різниці зараз для Лукаша не було ніякої. Він перестав думати, начебто забув, чого він бігав під кулями, вірніше, для чого і чому. Його начебто і не цікавило те, що за ним по п’ятах гналася смерть, якої він не заслужив, хоча останнє було сумнівне – як нікому, йому вона, ця смерть, була найближчою, давала хліб і до хліба. Софія усміхнулася і подала йому флягу з віскі. Лукаш зробив кілька ковтків, і відтак вони в’їхали у велетенський мегаполіс, що нагадував блискучу темно-синю, з червоними і малиновими підсвітами, піраміду, що догори щетинилася списами антен, передавачів, підвісними стартовими майданчиками, тарілками і всілякими дротами. Лукашу пішов мороз по шкірі від здивування, від захоплення і дитячого жаху, що липкими лапками склався десь внизу.